Володимир Фалко: «Не соромно мені за ці роки чудові»

 

Його настільними книгами є «Кобзар» Тараса Шевченка та «Моє життя і робота» Генрі Форда. Паки Володимир Фалко вирішує якісь робочі моменти, листаю Форда. Читаю: «Той, хто називає себе реформатором, прагне розбити все в друзки. Він належить до такого типу людей, хто шматує цілу сорочку якщо ґудзик на комірці не влазить у петельку».

Чи не нагадує це вам деякі наші реформи? З таким запитанням звертаюсь до Володимира Федоровича. Він лише скрушно посміхнувся і відповів:

– Ламати легше, ніж будувати, творити. Розумний господар ніколи не завалить старої хати, не звівши нової.

Свою життєву мудрість Володимир Фалко насамперед черпав від своїх прародичів. Дід по батьковій лінії мав 30 га поля. А прадід закінчив навчальний заклад у Відні, пізніше у Корці був управителем. Побудована церква у Жадківці – це також заслуга діда Тиміша. По маминій ліній – дід був власником цегельні. А цей будматеріал колись був особливо цінним, бо з нього мурували лише пічки, комини тощо. Тай батьки Володимира були поважними людьми на Кореччині. Тато займав високі пости у системі кооперації. Власне, у Жадківці Володя й народився, як його ще брат та сестра. Як і всі діти 60-х років минулого століття бігав босим по стерні, пас коні і корови, ловив рибу у Корчику. Після закінчення 8-ми класів пішов вчитися у медучилище. Пізніше у своєму передювілейному вірші Федорович напише:

«Я вийшов у свої 15 років

Із батьківської хати у життя.

Забув тоді уже душевний спокій,

Бо знав, що вже не буде вороття»

Спробувавши медичного хліба, почав заочно навчатись у Львівському зооветеринарному інституті. А потім пощастило йому пройти школу Володимира Плютинського. Спочатку керував посадкою дерев на 400-гектарній площі, де вкоренились більше мільйона саджанців. А якось покликав його Володимир Антонович тай каже:

– Пропоную тобі очолити садове відділення.

– А можна подумати? – знітився претендент.

– Можна. Йди в приймальню, маєш 15 хвилин, – сказав на те строго керівник.

А в приймальні Фалку сказали, що двічі Плютинський не пропонує.

– Діватись було нікуди. Просив лише одне, щоб не агітували його вступати у партію, – пригадує ті часи Володимир Федорович. – Свого часу батько мій був категоричний противним партії і я слухався його порад. Так ніколи і не був членом КПРС, хоч агітували не раз. У плодоовочевий комплекс входив також консервний завод. Виготовляли ми різні консерви, які залюбки споживали по всьому Союзу. А ще розливали всілякі наливки. Завдання було не спитися, – сміється оповідач.

І тут ми зробимо певний відступ від логічної розповіді. За свої 60 літ Володимир Фалко від простого випускника медучилища пройшов чимало щаблів, високих і не дуже посад. Нажив друзів, партнерів по бізнесу, але й чимало заздрісників. Чого варті лише замовні статті про його з сином будівельний бізнес та різні способи тиску на підприємців. Нормально займатися бізнесом в Україні дуже небезпечно.

Серед інших талантів Володимир Федорович іноді ще й вірші пише. Підсумовуючи 60-літнє життя, ювіляр написав так:

«Мої літа пробігли наче коні,

Мої літа промчались наче мить.

І вже давно посріблилися скроні,

І серце вже потрошечки болить.

Не соромно мені за ці роки чудові,

Які пройшли зі мною назавжди,

Народжувались діти у любові,

Я йшов вперед, не знав тоді куди».

Звичайно, літа мчать для когось, а хтось лише легкою ходою насолоджується ними. Шлях у бізнес Фалка – це 15-17 годинний день робочого ритму. Він не отримав ніякого спадку, за винятком мудрої голови, не виграв гроші у лотерею. На початку 90-х, як розвалився Союз, дефіцитом стали паливно-мастильні матеріали. Ними й зайнявся Фалко. Почав будувати заправки для автомобілів. І не прості, а супермодерні, сучасні, з вишуканою архітектурою, високим класом технічної оснастки. І таких, завдяки йому, з’явилось 11. Однак невдовзі довелося пану Володимиру освоювати ще й цукрову промисловість. Запропонували очолити Іваничівський цукровий завод, що на Волині. Вдень він вивчав технології на практиці, а вночі читав усю літературу, яка стосувалася цукрової галузі. За два роки завод збільшив переробку цукристих у три рази. Далі був Городоцький цукровий завод, що на Хмельниччині. Шість років фактично лише наїздами бував вдома. Без сім’ї було, звичайно, важко. І тому повернувся на Рівненщину. Із задоволенням очолив  Дубенську цукроварню. Його безпосередній шеф тоді сказав: «Шкода, що тебе неможна клонувати». Але тенденція закривати цукрозаводи особливо торкнулася Рівненщини. Однак Фалко законсервував підприємство, його хоч завтра можна пускати в хід. а ще за 2 роки побудував елеватор, який став 3 за потужністю у Європі, освоїв нові технології зберігання зерна.

Життя не стояло на місті, повиростали діти, з’явився перший внук. У поетичному образі це звучить так:

«Не соромно мені сьогодні жити

У цьому бурхливому невільному житті.

Горджусь, що в мене є хороші діти,

Є й у мене внуки золоті».

Надійною опорою став для батька син Юрій. Закінчивши факультет менеджменту організації у «воднику», хлопець міг би йти по науковій лінії, адже мав високі результати на Всеукраїнських олімпіадах. Однак на сімейній нараді заявив, що займатися нафтопродуктами стало не дуже вигідно, малий прибуток і запропонував освоїти галузь будівництва.

Батько все життя щось будував, тож підтримав сина. Спочатку це були невеликі об’єкти. Перша серйозна перемога, стверджує Юрій Володимирович, стала реконструкція спортзалу в Костополі, за що був відзначений грамотою обласної ради. Відтоді приватна виробничо-комерційна фірма «Фіалка» (Її В.Ф.Фалко зареєстрував у лютому 1994 року) стала помітним гравцем на ринку будівництва різних об’єктів. Саме «Фіалці» довіряють чимало соціальних об’єктів, бо знають, що роботи будуть виконані якісно і надійно. А це – школи, дитсадки, де потрібна особлива надійність. Лише за останні роки генпідрядником або субпідрядником «Фіалка була на об’єктах заводів, лікарень, шкіл та дошкільних закладів, спорткомплексів. Не маючи претензій до якості роботи, бо її визначають серйозні комісії, конкуренти шукають чиєсь покровительство для Фалків і смакують це у надуманих матеріалах.

– Мені приписують покровительство різних чиновників високого рангу. Однак, це покровительство мені не потрібне, бо ми 24 роки на ринку будівництва і працюємо успішно, – говорить Володимир Федорович. – І в таких випадках згадую свої внуків, які ходять у 14 школу у Рівному і з гордістю кажуть: «Це наші дід і тато будували!».

– То в чому ж секрет, що саме вам довіряють такі важливі об’єкти? – пробую добитись істини.

– Будівельна організація, як і будь-яка інша, має були укомплектована сучасними професійними, досвідченими кадрами. Та й цього замало, бо треба мати надійні механізми й техніку різного характеру. Оренда техніки забирає зайву копійку. Треба вміти передбачити різні ризики. Особливо, коли росте курс долара, ціни на паливно-мастильні матеріали. Автоматично збільшується ціна і на будівельні матеріали. Тут все відіграє роль. Навіть відстань до будівельного майданчика. Скажімо у північних районах області немає цегельних заводів і завести туди цеглу, розвантажити її, то собівартість зростає вдвічі. Скажу відверто, з бюджетними будівництвами працювати не так вигідно як з приватними структурами. Бували часи, що ми чекали розрахунків за виконі роботи по 2-3 роки. А працівники колективу не будуть чекати зарплату по два роки. Нині фінансовий клімат у державі дещо кращий. Розрахунків так довго не чекаємо. Про кращу ситуацію в державі свідчить і той факт, що почали приділяти більшу увагу об’єктам спортивно-культурного напрямку. Ось ми зараз маємо замовлення на зведення найсучасніших спортивних комплексів у Сарнах, Бродниці та Дубровиці. Зрозуміло, що постійно тримаємо руку на пульсі нових досягнень у будівництві, оновлюємо матеріальний ресурс. Це забирає значні кошти, тобто олігархами у цій галузі також не станеш.

Варто сказати, що Фалки дають роботу більше 800 будівельникам, водіям, механізаторам. Лише інженерно-технічних працівників у «Фіалці» налічується близько 80 осіб. За сумлінну роботу і сам Володимир Фалко, і його «Фіалка» заслужили чимало нагород. У кабінеті засновника фірми дві стінки заповнені грамотами, дипломами, подяками. Володимир Фалко має звання «Кращий роботодавець України», диплом Міжнародного Академічного рейтингу популярності «Золота Фортуна», нагороджений срібною медаллю «Незалежність України», церковними нагородами, адже фірма завжди допомагає у зведенні культових споруд.

Завжди на активний спосіб життя його надихала родина. Батько, коли вже йшов у засвіти, дав Володимиру три завдання як найстаршому в сім’ї. І син свято виконав його заповіт. Пощастило Володимиру і з дружиною. Хто не знає у Клевані чи Зорі та й в Рівному Євгенію Фалко, директора КЗ «Клеванська спеціальна ЗОШ-інтернат № 1 І-ІІІ ступенів», заслуженого працівника освіти України. Активна, усміхнена, добродушна. Турбується про навчальний заклад, як про власну родину. Ми вже згадували про сина Юрія. Він такий же, як і батько, трудоголик, сучасний менеджер-управлінець який ґрунтує свою діяльність на науковому досвіді. У нього готова кандидатська дисертація  і ще в студентські роки навіть батькові довів, що маже заробляти гроші самотужки. Але по-справжньому об’єднати родину може лише спільний бізнес. І Юрій Володимирович зізнається, що в особі батька має не тільки мудрого наставника, але й надійний тил, коли йому доводиться вирішувати стратегічні завдання. Не відстала у своїх талантах і дочка Ірина. За фахом юрист, працює суддею в одному із районів нашого краю. Виховують разом із чоловіком двох прекрасних дочок. А у хвилину натхнення пише вірші. У них про все, що хвилює творчу душу. І ось куплет про свого батька:

«У всіх тато, як тато, а у мене найкращий!

А у мене єдиний і він золотий!

Із семи мільярдів не знайти вам нізащо

Такого татуся, такого, як мій»

Як мовив хтось з великих: «Нічого людське нашому імениннику не чуже». Любить полювання, рибалку, пасічництво. Він душа компанії, бо вміє поетичним словом захопити, і анекдотом розвеселити. А головне – завжди вірний в дружбі. Якось один високоповажний чиновник зробив Володимирові зауваження, мовляв чому ти дружиш з людьми інших політичних поглядів. На що Федорович відповів:

– Старих друзів ніколи не продав, бо це доля мені їх подарувала. А нових готовий надбати, якщо вони сповідуватимуть таку ж життєву філософію.

На 50-ліий ювілей його родина так оцінила главу родини: «Тобі під силу все, прославляти Бога, шанувати батьків, виховувати дітей і онуків, берегти дружину, лікувати людей, вирощувати сад, хліб і цукор, доглядати пасіку, будувати, керувати, займатись спортом та художньою самодіяльністю, виконувати гідно будь-які обов’язки, доручення і прохання».

Нічого не відпало за 10 літ. Лише доповнилось додатковими будівельними об’єктами, які служать людям, жертовністю і щирими молитвами за рідних, близьких і навіть недругів.

Андрій БАБІНЕЦЬ

Вас можуть зацікавити такі матеріали