Одна хоче стати президентом, інша мріє про «Оскар»

Перший раз батьком пан Юрій став у 54 роки. Народилась Вірочка. Так дівчинку назвали на честь бабусі. А десь через півтора року народилася ще одна доця, яку вже назвали Олечка – на честь бабусі по лінії дружини. Підростаючи у родині науковців, дівчата дуже швидко схопили ази науки. Коли мама Віталія Андріївна вже почала старшу вчити читати, то двохрічна сестра й собі складала буквочки. Перед тим, як Вірі уже треба було йти у перший клас, виникла проблема, бо Оля так же успішно читала, писала й рахувала. І також просилася йти у школу, довелося збирати комісію, бо це прецедент, аби дитина у 4 роки і 8 місяців стала першокласницею. І комісія прийшла до висновку, що перед ними вундеркінд і дозволила сестричкам йти до школи обом. На відборі Оля набрала 29 балів із 30 можливих. Про те, що менша уже вміє читати у три роки батьки дізналися, коли їхали через село Бармаки і Олечка прочитала назву, поставивши наголос на другий склад. Сім’я мешкає в Олександрії і на роботу та в школу їздять через це село, яке називають відтоді жартома Бармаки.

Трохи про батьків. Тато Ю.С. Дем’янчук – проректор Рівненського інституту слов’янознавства. Мама Віталія доктор філософії, кандидат історичних наук. Шлюб у них пізній. Про свій тандем у вихованні дітей розповідають скупо: чоловік забезпечує сім’ю всім необхідним, а дружина максимально займається вихованням дівчат.

Нині Віра та Ольга Дем’янчуки восьмикласниці 12 школи у Рівному. Це чи не найбільша за кількістю учнів школа у західній Україні. Тут навчається близько 2, 5 тис школярів. Але Вірочка та Олечка помітні серед інших, бо не лише отримують високі оцінки з різних предметів, а й всесторонньо розвинені. Ось днями вже вкотре дівчата представляли школу на конкурсі шевченківських читань «Живи кобзарю в пам’яті людській»  і зайняли серед ста учасників почесне третє місце. У молодших класах батьки не знали яким здібностям дочок надати перевагу. Однак вони самі відкинули малювання і залишилися у музичній школі №2, де віртуозно оволоділи грою на фортепіано та гітарі і ще заповнили свій шкільний навчальний графік хореографією.

Проте це ще не всі захоплення дівчат. Вони безстрашно плавають, а по неділях у кінноспортивному клубі «Патріот» їздять верхи на гривастих. Запитаєте: чому безстрашно плавають? То переповім історію, яка сталася в Одесі. Задумали стрибнути з 7-метрової вишки, де і дорослим дядям було не просто зважитися пірнути вниз, а Оля це зробила легко і не вимушено. А потім відзначилась ще раз: з батьком пірнали в розбурхані хвилі, що аж рятувальники зробили їм зауваження.

Загалом Олечка за натурою екстрималка. Коли у Польщі вперше потрапили на «Американські гірки», то обрала найнебезпечніший атракціон «Фараон». Інструктор не хотів допускати її до гірки, але Ольга аргументувала своє бажання тим що її ріст 1метр 46 см і це на сантиметр вище того, що вимагає інструкція. Нині зізнається, що було це небезпечно, бо маючи вузькі плечі вона ледь не випала з ременів і довелося дуже міцно триматися за поручні.

Діти дуже патріотично налаштовані. Якось Юрій Степанович йшов по ринку із старшою донечкою, якій не було навіть три рочки. Одна з продавчинь не втрималась і вигукнула:

– Какая красавица!

–Я не красавица. Я Вірочка – гарна дівчинка-україночка!

І тьоті помахала пальчиком… Власне, на центральному ринку їхню родину знають, бо дівчата неодноразово співали, аби зібрати гроші для бійців АТО. «Журавлики», «Червона калина», «Таточку, татусю», «Деревце роду» у їхньому виконанні збирало багато глядачів, в тім числі й продавців, які на час виступу дівчат прикривали лавки. Волонтери завдячуючи юним артисткам якось вручили їм у школі грамоти та велику коробку цукерок. У класі навіть не відали що Оля та Віра допомагали збирати гроші для солдат.

Батькам дівчат надзвичайно пощастило, бо ні до науки, ні до роботи їх ніколи не треба було заставляти. Як і в оволодіванні англійською. Дем’янчуки навмисно обрали звичайну, а не спеціалізовану школу, аби їхній талант проявився сам, а не був нав’язаний кимось. Щодо англійської, то нею добре володіє Юрій Степанович. І, буваючи за кордоном, дівчата тільки зміцнили розмовний варіант. Тож коли у школі побували американці, дівчата уже на рівних вели з ними мову.

– Важливо, – каже мама Віталія Андріївна, – аби діти самі виявляли ініціативу. Коли моєму братові треба було допомогти продати огірки (а він вирощує овочі у власній теплиці), то дівчата самі зголосилися це робити. Одна навантажувала огірки на вагу, важила їх, а друга рахувала на калькуляторі, брала гроші й віддавала решту. Хоча Олечка може рахувати швидше, ніж робиться це на калькуляторі. Брат на сусідній торговельній точці лише тішився своїми помічницями.

Дівчата розповідають, що вдома у них є дві собачки, два котики, дві папуги. Один з них вміє розмовляти. Якраз у нашій газеті був матеріал про папугу, якого навчили говорити образливі слова. Даю Олі почитати. Через дві хвилини вже відірвала очі від чтива.

– Що, не цікаво?

– Цікаво, я вже прочитала.

Батьки сміються:

– Просто Оля читає 400 слів у хвилину. Виробила свою систему для читання, як до речі і для унікального рахування.

– А які стосунки з ровесниками? – цікавлюся.

– Гарні, – першою, як в переважній більшості, відповідає Олечка. – Якщо хтось не правий, то треба вміти переконувати його.

– Чи буваєте ви неправі?

– Якось раз не були. Створили своє телебачення і почали блоги знімати у школі. Це декому не сподобалось, бо вони потрапляли у кадри. І ми зрозуміли, що порушуємо їхнє право на приватне життя. Тому тепер знімаємо як правило вдома, в поїздках за кордон. Маємо тисячі преглядів наших блогів навіть і в Америці, Англії, Франції, Швеції, Польщі, Болгарії, Казахстані, Італії, але найбільше в Україні.

А мені подумалось: за кордоном дуже пильно стежать за нашими умами і м’язами, тож не здивуюся якщо хтось запримітить Дем’янчукових дівчат і зробить якісь пропозиції. Тому запитую дівчат про що мріють, ким хочуть стати. Першою знову була Оля:

– Хочу стати президентом України і не тільки. Може до того часу до України хтось ще приєднається.

Чесно кажучи, дещо здивувався, але тема ще більше зацікавила.

– Які ж будуть перші кроки у ролі президента?

– Насамперед треба продумати систему, аби ніхто не був голодним, по-друге, мали б цікаву роботу.

Подальша розмова ще більше дивує, бо 12-річна дівчинка мислить по-дорослому. Думали б так наші політики, то не пасли ми б задніх у цивілізації. Хотілося б лише дожити до того часу, коли Ольга Дем’янчук стане президентом.

Віра своє майбутнє не так чітко окреслює. І пояснює це Оля:

– Вірочка у нас творча натура, а це вже як проявить себе її обдарованість.

І все ж як потім з’ясовуємо – ця творча натура також ставить високу мету – хоче отримати премію «Оскар», але за що, це уже як карта ляже – шляхів до цього чимало.

Ось такі незвичні дівчатка – Олечка та Вірочка Дем’янчуки на відміну від багатьох інших дітей, які нічого та нікого не хочуть бачити крім телефонів та комп’ютерних ігор, мають різносторонні вподобання, а ще справжні таланти від Бога. Чи може проявилися гени дідуся, академіка Степана Якимовича Дем’янчука? До речі, комп’ютером вони також володіють досконало.

А завершити хочу ще одним епізодом життя сестер. Якось запитали дорослі чи сварять їх батьки.

– Вони нас не сварять, вони нас виховують, – дружно відповіли дівчата.

Тарас ПОКУТЯНСЬКИЙ

Вас можуть зацікавити такі матеріали