За життя потрібно боротися

Ще не так давно на шпальтах «Вісника Демидівщини» просили усіх небайдужих відгукнутися і допомогти Калині Прус боротися із страшним діагнозом. З того часу минуло три роки, які були справнім випробуванням для цієї тендітної жінки та її родини. Сьогодні вона готова поділитися історією про свою боротьбу із раком.

– Раніше я навіть не думала, що можу захворіти на таку хворобу, – говорить пані Калина, – я жила повноцінним життям, займалася господарством. Коли три роки тому прозвучав цей страшний діагноз, була просто шокована. Все почалося ще з того часу, коли мій чоловік Дмитро був в АТО. Я лікувала тромбоз кінцівок, і не підозрювала, що то були передвісники раку. Я місяць стрибала по хаті на милицях, щоб їсти собі зготувати. Ходити вільно не можна було, бо тромб міг обірватися. Після закінчення лікування було багато переживань, Дмитро саме перебував у Дебальцево. Телефонував мені й просив допомоги. А чим же я йому могла допомогти? Зверталася куди тільки можна було. На роботі розмовляючи з аудиторами дізналася, що у них є знайома у Львові на телебаченні. Ми і там просили допомоги тим хлопцям. Але ніхто не міг вже нічого зробити. Котел замкнувся, чоловік дві доби був поза зоною досяжності, я не могла собі знайти місця: не спала, не їла, та я навіть води пити не могла, бо не знала, що з ним. Коли Дмитро уже з’явився в мережі, я передзвонила. Вони саме виходили звідти. Гуркіт у телефонній слухавці був страшний. Він сказав: «Я поранений, але вийшов». І тоді мені вже трохи відлягло. Коли він лежав у госпіталі, мені до нього за станом здоров’я не дозволяли їхати. Чоловік спочатку був у Дніпрі, потім його перевели до Львова. Коли повернувся додому, я не знала як йому розповісти про свій діагноз, про рак. Я й сама не вірила до останнього. Їздила на консультації в інші клініки. Коли і там сказали теж саме – стало дуже важко, бо я не знала з чого мені починати. Перш за все, потрібно було взяти себе в руки. Навчитися, як-то кажуть, жити з цим. У Рівненському онкодиспансері сказали, що потрібно готуватись до операції. Більше нічого – тільки операція. Лікар мене відправив записатися у чергу. Чекати потрібно було аж два місяці. А прооперуватися мусила терміново, бо у мене рак дуже швидко прогресував, по організму йшли метастази. Вдалося прооперуватися раніше, але то був просто жах. Не думала, що це буде настільки важко. А важко було ще тому, що у мене не згорталася кров. Перед тим я ж проходила тривале лікування, у мене були тромби і я пила препарати для розрідження крові. І коли мене почали оперувати – відкрилася кровотеча. Лікар мені потім пояснювала, що ті шви мені накладали по три рази. Вона мовила: «Дитино, все що ми могли ми зробили, витягли з тебе таке чудо, що буде тобі нелегко». Я теж розуміла у той час, що то були тільки квіточки. За два тижні після операції потрібно було їхати на опромінення і хіміотерапію. Тут уже ніхто не чекає, коли тобі стане краще. Організм ослаблений, але ти мусиш те все зносити: ходиш боком бо порізане тіло болить і думки, які просто роздирають голову.

Другий шок у мене був тоді, коли я приїхала на хіміотерапію і опромінення. Мені зробили комп’ютерну томографію, і виявили, що в мене відмовила нирка. Лікар сказв, що з такою проблемою мене на промені та на хімію ніхто не візьме. Ми звернулися в обласну лікарню. Нас прийняв дуже хороший лікар Мілінєвський, він спочатку сказав, що мене будуть оперувати, видаляти нирку. Тоді я розуміла, якщо мені цю нирку видалять – вже далі лікуватися не зможу. Я не знала, що сказати чоловікові та дітям. Було важко усвідомити, що ти вже не зможеш боротися. Лікар сказав, щоб я приїхала на другий день з речами, готувалась до операції. Цілу ніч я не могла спати, уся була на нервах. Коли ми приїхали, напевно так Бог давав, що лікар змінив свою думку. Підійшов до мене й сказав: «Ви знаєте, я подумав і вирішив, що спробую врятувати вашу нирку». Він мені пробив бік, увів туди нефростому – це коли нирка функціонує за рахунок того, що все виводиться назовні в мішечок.

Почалися інші кошмари – пробитий бік, трубка назовні, виділення, болючі перев’язки кожен день. Це давалося нелегко, доводилося і самій, і чоловік мені ці перев’язки робити. Коли я вже змирилася з тим, що у моєму тілі все це має бути, я приїхала на наступне КТ і мені повідомили, що метастази пішли у легені. Чесно кажучи, я просто опустила руки. Я розуміла, що це таке. У мене батько помер від раку легень за півроку. Мама моя переживала, плакала, бо й сама уже не вірила, що я виживу. Мало того, що я пройшла уже три курси хіміотерапії по жіночому, довелося ще отримати три для лікування легень. Була я в різних містах України: в Луцьку, Житомирі, зрештою і в Києві, адже у Рівному немає такого обладнання. Було звичайно важко, але я розуміла, що треба боротись. Доводилося їздити автомобілем, адже в громадському транспорті я не могла, у будь який момент мене могти штовхнути, вирвати трубку чи голку, зашкодити. Хоча в авто було не набагато легше – закачувало і я рвала. Я отримувала по дві хіміотерапії за блок, це дуже важко, я вже направду думала, що не викарабкаюсь. Після процедури тіло все покрилось язвами, вони лопали, страшенно свербіли, мені хотілося роздерти їх до крові, спати не могла, їсти теж. Все, що було, повилазило: герпес, лишаї, бо імунітет ослаблений, організм не бореться. Важко було і самій сприймати себе, бо волосся випало, тіло набрякло, я була, як м’ячик, надута, люди не впізнавали, а ще постійний біль, нудота, безсилля, здавалося, сходиш з розуму.

Але ми боролися, все це переборювали. Дали мені ще додаткову хімію, додатково промені, якось воно зупинилось на тому рівні, коли задовольняло лікарів, та й мене в тому числі. Але з цією ниркою потрібно було щось робити, більше з тою трубкою я ходити не могла, одного разу навіть вісні вирвала її. Це ж постійні подразнення, біль, неможливість спати. З цим пристосуванням у моєму боці я проходила цілий рік, зробила собі таку сумочку, все те складала в неї, щоб ніхто не помічав як виходила до магазину чи до аптеки. І повірте, воно мені вже так набридло, що навіть слів нема. Звичайно, ми шукали лікарів, зверталися до всіх, хто міг дати хоч якусь інформацію, питали і в знайомих, і в незнайомих. Ми продовжували боротися. Серед пошуків лікаря для порятунку моєї нирки ми вийшли на волонтерів, що колись допомагали моєму чоловікові в АТО. Так ми познайомилися із лікарем із інституту урології у Києві, а тоді із професором Черненком, який подивився всі мої аналізи і сказав: «Спробуємо». Правда у хороший результат не вірив ані він, ані я. Коли ж відійшла від наркозу після операції, лікар сказав, що усе добре. Вони мені поставили стенд в середині, із тією трубкою я проходила ще два роки. І тільки в грудні минулого року я була готова до операції – пластики сечоводу, мій організм уже міг витримати її. Коли ж лікар почав виймати всі ті трубки із середини, то повідомив, що операція не знадобиться, нирка відновилась.

У лікарнях я здебільшого знаходилася сама, не хотіла лякати дітей, бо там страшні відділення. Кожна людина по-різному відходить від хімії, дуже моторошно дивитися на те все. І промені старалася проходити сама. На все лікування протягом трьох років пішло понад 200 тисяч гривень. Я безмежно вдячна лікарям Демидівської ЦРЛ, Анатолію Домбровському, адже вони виділили кошти та закупили для мене необхідні ліки для операції. Я тільки купувала те, що потрібно було після реанімації. Вдячна усім тим людям, які збирали кошти по району, всім, хто відгукнувся на клич про допомогу, іноді навіть зовсім незнайомі люди підходили до мене та давали гроші. Мені спочатку було так незручно їх брати, але я розуміла, що інакше не врятуюсь. Дякую своїм рідним. Дітям, чоловікові за підтримку. Адже Дмитро і сам був у напруженому психологічному стані. Мав важку фізичну та душевну травми після виходу із Дебальцевого, втратив у бою найкращого товариша. Він ще й досі не може собі цього простити, бо коли виходили, той хлопчина завжди був позаду, а в одну секунду його вже не стало. Мама цього хлопця приїздила до Дмитра у госпіталь та розпитувала про загибель сина, адже тіло так і не знайшли. То була дуже заплутана та трагічна історія, бо того пораненого хлопця знайшла якась жіночка, сховала його у себе вдома та хотіла виходити. На жаль, він помер. Вона поховала солдата біля своєї хати. А через «Чорний тюльпан» дала знати про його загибель та місце поховання. Тільки через рік його тіло привезли на батьківщину та перепоховали. Коли Дмитро повернувся з похорону, я навіть боялась до нього заговорити, він був розбитий.

Для хлопців АТО дружба – це все! Вони настільки вірні одне одному. Я це відчула коли хворіла, побратими чоловіка мене поселяли у Києві, носили мені кожного дня бульйон, фрукти, я просила їх не нести так багато, бо я все просто не з’їдала. Якось один із бійців приїхав до мене з Тернополя і дав 700 доларів на лікування. Я була шокована. Кажу до нього, що то дуже велика сума, а він у відповідь: «То папірці, я ще зароблю».

Повірте, не було нічого безкоштовного, і перебування в лікарні, і переїзди, і ліки – за все платили з власної кишені. Якщо говорити про державну програму підтримки онкохворих, то на час мого лікування вона працювала тільки для чорнобильців. Одну знижку нам зробили на антибіотики – 2500 гривень. І один раз на обстеження – до двох тисяч гривень. Люди хворі на рак у нашій державі зовсім незахищені. Працювати я не можу, здоров’я не дозволяє, маю другу групу інвалідності, отримую 1400 гривень пенсії, цих коштів якраз вистачає тільки на купівлю ліків. Про решту людських потреб навіть мовчу. Мушу постійно бути на дієті, після хімій маю токсичний гепатит, хвора печінка та нирка, кожного місяця здаю аналізи, п’ю постійно пігулки.

Зараз я себе почуваю нормально, якщо порівняти із тим, як я мучилася раніше. Вважаю, що живу повноцінним життям. Маю розраду: трьох котиків, які дарують мені безліч позитивних емоцій, забирають негатив, я їх дуже люблю. А ще доглядаю за гусьми, курми, кроликами, маю кізочку, дуже люблю випікати – так я не думаю про погане.

Тим, хто стикнувся із цією хворобою, хочу сказати, що не можна втрачати надію, ніколи не опускати руки. Навіть якщо є найменший шанс на одужання – варто боротися, боротися до останнього. А ще молитися. У ті моменти, коли мені ставало дуже тяжко, я годинами молилася і мені ставало легше, ніби якась невидима сила не давала мені падати духом. А ще на боротьбу надихали дівчата, що лежали зі мною в палатах, у них були уже треті та четверті рецидиви, але вони були настільки оптимістичними, посміхалися та раділи кожному прожитому дню, що я просто не могла собі дозволити здатися. Коли ти борешся з раком, маєш дуже багато часу на роздуми, змінюються життєві цінності та пріоритети. Починаєш цінувати все, що маєш, і не зважати на мирську метушню. Бо найцінніше – це життя та здоров’я, твоє і твоїх близьких.

Мирослава ПОГРАНИЧНА,

Демидівський район

Вас можуть зацікавити такі матеріали