Марія Кметюк: «Фашисти за людей нас не вважали»

У Демидівці її називають: «Гуцулка Марія». Потрапила сюди жити з Івано-Франківщини, бо дочка її Галя вийшла заміж за демидівчанина. Тож і мама за дочкою. Живе, правда, в окремій квартирі. Однак бачаться чи спілкуються майже щодня. Марія Олексіївна часто відвідує місцевий територіальний центр. І хоч за плечима дев’ять десятків літ, гуцулка Марія ще достатньо жвава. В Центрі її люблять за добропорядність, щирість, вміння розповідати. А розповісти вона може багато, життя її варте написання книги. Народилася неподалік міста Надвірна, що на Станіславщині

– Жили бідно і страшно, – розповідає жінка. – Особливо коли прийшли німці. Місцеві посіпаки допомагали фашистам вивозити людей у Німеччину. 4 серпня 1941 року прийшли ці служаки разом з німцями до нашої хати за братом Дмитром. Брат уже знав, що за ним прийдуть, тож підготував собі шлях для втечі. Коли його забирали, попросився в уборну. За хвилин 10 німці вибили двері в туалет, а від брата лише слід простиг. Тоді наші поліцаї повертаються до хати і наказують мені: «Бери якусь загортку і йди з нами». Я в плач. А вони кричать на мене: «Якщо будеш плакати – поб’ємо». Зібрала яку одежиньку в клунок і йду за ними, зранку росинки в роті не мала. Згодом опинилася серед таких же бранців, як і я. 260 вагонів відправили тоді нас в Німеччину на роботу. А мені всього 13 років було.

Марія Олексіївна має світлий розум і пам’ять. З подробицями розповідає про своє життя невільниці. Потрапила вона до бауера Франца Редгофера. Хата в якій він жив разом із дружиною, невісткою і двома внуками знаходилася в лісі, на хуторі. Цілий рік дівчина не мала права навіть вийти за ворота. Пасла в лісі корів, потім їх доїла. Виконувала всі роботи. Німецької мови навчалася від внука, якого, як і його діда та батька звали Францом. Марійка брала олівець і чистий папір, де записувала слова. Запитувала, показуючи на предмет хлопцеві, а він називав як це звучало німецькою. Господарі весь час підганяли бранку: «Шнель, арбайтен!», хоча мала і так робила все швидко. Дівчину чомусь називали Мітя. За ті роки, коли Марійка була в полоні, відвикла від м’яса, хоча німці харчувалися ситно.

Якось приїхав у відпустку Франц – син. Нахабний, впевнений, ласо поглядав на малолітню україночку. Після його від’їзду стара німкеня одного дня скомандувала до Марійки: «Одягайся і йди за мною».

Тоді вперше бранка потрапила у місто. Зайшли до якоїсь лікарні. Стара залишила дівчину. Лікарі сказали німкені прийти за Марічкою підвечір. Далі невільниця нічого не пам’ятає, бо їй зробили якийсь укол і вона відключилась. Прокинулась увечері. Німкеня забрала невільницю з лікарняного ліжка хоч йти дівчині було дуже важко. Марійка кілька днів не могла нічого їсти, дуже важко їй було працювати. Але молодий організм справився з недугою.

Минали дні і ночі, здавалося у житті Марії нічого не змінилось. Весною сіяла буряки, моркву, садила картоплю. Під осінь все це збирала. Постійно поралась біля корів, косила траву. Словом, все, що наказували. Та все частіше було чути як гули літаки, десь далеко били канонади. Наближались радянські війська та вояки союзників. Хазяї почали вмовляти дівчину, аби та не покидала їх, коли прийдуть руські. Мовляв ми тебе сховаємо і залишишся у нас назавжди. Коли ж наші війська підійшли до хутора, Марія ще з двома дівчатами – полячкою та молдаванкою сховались. Одна з них почула, що німці збирались їх убити.

Яка ж то була радість, коли наші воїни з’явились у дворі Редгоферів. До цих пір Марія Кметюк пам’ятає прізвище майора Сергія Анатолійовича Потапова, який командував тим підрозділом, що визволив наших бранців.

Але дорога додому ще була довгою. Дівчата йшли з фронтовиками, допомагали нашим солдатам, доглядали поранених, прали білизну і бинти. Ще один рік пропрацювали у військовій частині санітаркою , що розташувалась в Угорщині.

… Свою хату Марія спочатку не впізнала. Німці розвалили одну стіну і заганяли до хати своїх коней. Але хіба це була проблема у порівняні з тим, що вона вирвалася з такого пекла. Працювала санітаркою, невдовзі вийшла заміж. І лише після трьох років спільного життя з чоловіком зрозуміла чому в неї немає дітей і що з нею тоді зробили німецькі лікарі на прохання старою німкені Редгофер. Іноді доводиться чути, що краще ми б не перемогли німців, то жили б нині кучеряво, як і вони. Шкода таких українців з рабською мораллю, бо не відають вони, що фашистська ідеологія сповідує расизм і всі інші нації для них раби.

Разом із чоловіком вирішили вдочерити сироту, яку назвали Галею. Давно вже немає чоловіка, але є їхня Галинка, яка подарувала бабусі двох внуків. Їхня сім’я мешкає неподалік.

– А чи знайшовся ваш брат? – цікавлюсь, бо за логікою речей Марія Олексіївна пройшла шлях, який очікував Дмитра.

– Брат потрапив у Британію. Я цього не знала, але моя сусідка, якої брат Василь потрапив у ту країну дала адресу Дмитра і ми почали переписуватись. Брат приїжджав разом із дружиною та трьома синами на екскурсію і ми бачились. Але через війну доля нас розвела. Та я щаслива, що хоч маю дочку та внуків. До мене добре ставляться в територіальному центрі. Якщо треба допомагають мені. А могло цього всього не бути, якби фашисти вкоротили мені віка. Адже за людей вони нас не вважали.

Андрій БАБІНЕЦЬ

На фото: Марія Кметюк разом з керівником Демидівського територіального центру Раїсою Шморгун

Вас можуть зацікавити такі матеріали

Leave a Comment