Таємниці колишнього кордону

Коли їхати з Корця до Новоград-Волинського трасою Київ-Чоп, то в районі села Дідовичі, що на Житомирщині, увагу привертають похмурі, зарослі чагарниками пагорби. Це – колишня сьома лінія переднього краю Новоград-Волинського укріпрайону із дзотами та іншими військовими спорудами…

Зведена вона солдатами Червоної армії та місцевим населенням ще в далеких 30-х роках, коли окраїною Корця проходив державний кордон між буржуазною Польщею та Радянською Україною, а у нацистській Німеччині зароджувався план «Барбароса» – несподіваний напад на тодішній Радянський Союз.

Щоб захистити державні рубежі від іноземних вторгнень ще в 1929 році із Житомира до Новоград-Волинського для підсилення прикордонного режиму було переведено стрілецький батальйон 131-го Таращанського полку. Через два роки сюди передислокувався весь його склад. Тоді ж в Новоград-Волинський прибула із Тамбова кавалерійська дивізія імені Олександра Пархоменка, якою командував Леонід Петровський, син всеукраїнського старости Григорія Петровського.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в район Новоград-Волинського було кинуто ще кілька військових підрозділів різного призначення, котрі брали участь у зведенні оборонних споруд з їх підземними переходами та комунікаціями, військовими містечками, летовищами, прикордонними заставами, лініями зв’язку, смугами спостереження тощо. Будівництво велося у дві лінії. Як відомо з історичних джерел, найскладніша ділянка західного кордону з важким ландшафтом місцевості (ліси, пагорби, болота) була від Корця до Городниці. За якістю будівництва та термінами було встановлено суворий контроль. З інспекціями сюди не раз приїздили високопоставлені перші особи країни та спеціалісти із Києва, Москви, котрі при потребі надавали всіляку оперативну допомогу. Місцеве населення сприяло в розквартируванні військових у своїх домівках та надавало господарські приміщення для техніки та коней, особливо у зимову пору року. Між військовими та цивільними встановилася щира дружба і доброзичливість. Після перенесення державного кордону з під Корця на річку Західний Буг наприкінці 1939 року, будівництво цієї широкомасштабної військової програми припинилося, а ті споруди, за спогадами старожилів, під час нападу фашистів на СРСР так і не були використані.

Про те, як виконувалася та програма в Баранівському районі, що на Житомирщині, вздовж річки Случ розповів мені уродженець тих місць, відомий у краї учасник партизанського руху в роки Другої світової війни, кавалер бойових нагород Анатолій Вікторович Бродовський.

– У ті далекі роки наша багатодітна сім’я із десяти чоловік мешкала у селі за річкою, – згадував Анатолій Вікторович. – Батько і мати працювали в колгоспі, а ми, діти, ходили в школу та допомагали їм у веденні домашнього господарства. Життя йшло своєю чергою, та час від часу зі сторони Польщі доходили чутки, що ось-ось Німеччина має піти на нас війною. Спочатку тим чуткам мало хто вірив. Тривожно стало, коли у селі та поблизу з’явилися додаткові військові підрозділи. Вони поспішно зводили в лісі казарми, а в селі – склади, пекарню, баню, їдальню та інші об’єкти військового призначення. А весною 1932 року, наче гриби після дощу, по периметру колгоспних ланів на певній відстані з’явилися дерев’яні паркани із ворітьми та вартові з гвинтівками. Що робилося по той бік парканів, ніхто толком не знав. Не говорили про це і військовики. Місцеві жителі лише здогадувалися, що там будується щось важливе. Все було вкрито таємницею. Згодом правління колгоспу відрядило у розпорядження військових вісім підвід із їздовими. Мабуть, час притискав із здачею будівництва в експлуатацію, а робочої сили не вистачало, тож військові змушені були звернутися за допомогою до цивільного населення. Потрапив під ту мобілізацію і мій батько із своїми вороними. Чоловіки щоранку отримували від офіцера рознарядку і вирушали в «рейс»: хтось – до кам’яної дробарки, а хтось – на склад по цемент. Одного разу привезли на таємничу будову спеціальні листки гуми для оббивки дверей, щоб до середини не потрапили отруйні гази, якщо їх застосовуватиме ворог. За другі ворота нікого із їздових не пускали, далі будівельні матеріали на підводах доставляли солдати. З охороною розмовляти заборонялося. Будівництво велося пришвидшеними темпами. Наприкінці зими 33-го року зняли паркани і всі побачили сірі потвори дзотів із бійницями та металевими дверима.

Таких споруд біля села, де жили Бродовські, було п’ять. І тут солдати у повній бойовій готовності несли чергування. У середині березня того ж року відбулися загальні колгоспні збори, на яких оголосили, що усі, хто працював на споруджені військового об’єкту, будуть через вісім днів переселені в Донецьку область. Так сім’я Бродовських опинилася у селі Чумаки Тельманівського районі, що на Донеччині. А їх оселю посіли переселенці із Чернігівщини.

– У шахтарському краї нас гарно зустріли і прийняли, – продовжував розповідь мій співбесідник. – Нас поселили у великому цегляному будинку під цинковою бляхою і казали, що це нагорода за сумлінну працю батька на будівництві. А ще повідомили, що тут жила розкуркулена козацька родина. Біля хати був гектар добротної землі, садок та господарські приміщення.

Старшого Бродовського призначили бригадиром рільничої бригади, а його дружину – ланковою, діти вчилися у школі. Коли підріс старший син Володимир, то теж влився в колектив хліборобів.

– У селі мешкали українці, росіяни, німці та представники інших національностей, – продовжує розповідь Анатолій Вікторович. – І між усіма були дружба та злагода, у тяжку хвилину приходили на поміч один одному.

Коли Анатолій Бродовський досяг повноліття, то теж став членом багатонаціонального колгоспу. Спочатку працював помічником тракториста, а коли в 1940 році закінчив курси механізаторів, то йому довірили трактора.

А ще наш оповідач до війни встиг отримати посвідчення водія автомобіля. Коли в колгосп прийшла перша «полуторка», то працював на ній у парі з росіянином Іваном Шевердіним. На цій роботі його і застала війна. Через кілька днів Івана на тій «полуторці» відправили на фронт, а Анатолій разом із молодими та дужими хлопцями – під станцію Лозова, копати окопи та протитанкові рови. Потім Анатолій Бродовський потрапив у партизанський загін, у складі якого пройшов усю війну.

Коли ж відгриміли останні переможні салюти, а на рейхстазі замайорів прапор перемоги, бравого партизана-розвідника Анатолія Бродовського із групою побратимів направили в Західну Україну відбудовувати зруйноване воєнним лихоліттям народне господарство. З того часу і до останніх днів свого життя він жив та працював у Корці. Не раз згадував, як їдучи на свою малу батьківщину  – на Житомирщину – звертав увагу на оті історичні дзоти. Казав, ті, що розміщені ближче до Корця, мали першими зустріти ворога, а ті, що зводив його батько із односельцями – це вже друга лінія. Час і бойові дії всі ці споруди майже зруйнували, а ті, що вціліли – жива історія для прийдешніх поколінь та привабливі об’єкти для туристів.

Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ

Вас можуть зацікавити такі матеріали