Жива історія

Усе менше учасників бойових дій Другої світової війни залишилося на цьому світі. Березніщина – не виняток. Однак цей край пишається тими представниками-звитяжцями, які нині є живою історією.

Сільський голова Друхова Р. Мудра та заступник голови райради Л. Пилипчук завітали до ветерана Василя Якимчука.

У Дружкові мешкає ветеран Василь Мусійович Якимчук. Вісімнадцятирічним юнаком він потрапив на фронт і з переможними боями дійшов аж до Праги. За мужність і героїзм, виявлені у боротьбі з ворогом, його нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу», багатьма іншими бойовими відзнаками. Як сам каже, дякуючи Богу, ще має силу утримувати на своєму обійсті худобу, птицю, обробляє город. А найбільша його радість у тому, що доля подарувала п’ятеро дітей, чотирнадцять онуків та більше двадцяти правнуків.

А в сусідньому селі Поліське, у гарній оселі, оточеній зеленошатним садом, мешкає ветеран Григорій Юхимович Кусік. Його фронтовий шлях проліг через Прибалтику та Чехію. Звитягу та мужність Григорія Юхимовича відзначено медалями «За відвагу», «За взяття Праги» та іншими бойовими нагородами. Григорій Юхимович мав рідкісний фах: свого часу він виготовляв бондарні вироби. На жаль, роки уже взяли своє, тож нині він оточений увагою та піклуванням своїх рідних.

У Бистричах всі добре знають Федора Івановича Бардака. Йому вже виповнилось 94. Однак його чітка пам’ять й досі зберігає багато подробиць колишніх боїв, прізвищ побратимів та командирів. Він і тепер не може всидіти на місці. Донедавна ще й за плугом ходив і дах допомагав зятеві ремонтувати. Однак найпалкіше бажання у ветерана, щоб припинилась війна на сході України, щоб нинішній кремлівський лідер одумався, забрав свої війська з нашої землі, а між українським та російським народами, які разом боролися з фашистськими загарбниками, запанували добросусідські відносини.

Таке ж прагнення живе і в душі ветерана Олександра Ніловича Сиротинського з Адамівки. Це закономірно, адже його внук Андрій не так давно повернувся із зони бойових дій на сході України. За фахом він медик, брав учать у антитерористичній операції, звідав на собі весь жах відходу з Іловайська. Олександр Нілович добре пам’ятає, як у 1944-1945 роках українці, росіяни, білоруси, казахи, грузини пліч-о-пліч воювали проти спільного ворога. Але сьогодні інші реалії і ветеран, як справжній патріот України, коли б на перешкоді не стояло дев’ять десятків літ, стояв би поруч із онуком, захищаючи незалежність і неподільність рідної держави. Торік усіх ветеранів відвідали голова Березнівської райдержадміністрації Віталій Люшин та заступник голови райради Людмила Пилипчук. Вони тепло привітали дорогих ветеранів зі святом, побажали довголіття, миру і життєвого благополуччя.

Надія ЯРМОЛЮК

Павло РАЧОК

 

Допомагає депутат

Депутат обласної ради по Костопільському виборчому округу Руслан Потапчук з повагою та турботою ставиться до старшого покоління.

Руслан Потапчук черговий раз зустрівся з головою ветеранів району Георгій Лазарчук.

– Ще не було жодного разу, аби Руслан Васильович відмовив нам у якійсь допомозі у проведенні заходів із вшанування людей похилого віку, на потреби нашої громадської організації, відзначенні державних свят, – говорить голова Костопільської організації ветеранів України Георгій Лазарчук. – Батьки його навчили шанувати старших людей і ми дуже вдячні нашому депутату за чуйне, щире і добре серце.

Вл. інф.

 

Поля під бродівським лісом розміновували…юнаками!

Саме з цього вражаючого уяву страшного епізоду розпочав свою розповідь про свою участь у війні житель міста Радивилів Сергій Іванович Казмірчук.

Мер міста Радивилова Микола Карапетян вітає сивочолого ветерана Великої Вітчизняної війни Сергія Івановича Казмірчука.

Родом він – з нинішньої Нової Пляшевої (донедавна – Жовтневе) Радивилівського району. Після визволення села від німецьких нацистів весною 1944 року хлопчину, якому ще й не виповнилося сімнадцяти, викликали у військкомат, який розташовувався у сусідньому селі Янівці, поки під Червоноармійськом ще точилися бої. Хлопців-ровесників формально не було призвано, навіть не переодягали у військове, але їх вже на повну використовували для різних військових повинностей. Зокрема, почали швидкими темпами поверхово навчати прийомам розмінування. А, коли ворог у «бродівському котлі» був остаточно розгромлений, їх кинули на розмінування полів. Проте тип німецьких боєприпасів був хлопцям абсолютно незнайомий. І на них підірвалося двоє інструкторів та кілька юнаків. Тоді матері, незважаючи ні що, влаштували своєрідний страйк і позабирали синів з військкомату додому… На мінні ж поля пустили після цього спецтехніку.

А вже восени Сергій був призваний в армію. Місто Чкалов на Уралі. Там їх вже чекало імпровізоване військове містечко, де новобранці жили у чималих землянках.

– На дванадцяте число нас уже мали забирати на фронт, – пригадує дідусь, який зберіг дивовижну ясність пам’яті. – Мали на Німеччину везти. А дев’ятого війна закінчилася… Ми вже були обмундировані в мадярську форму, зелену. Знімають з нас цю форму, одягають у щось типу німецької форми. Одягнули і в дорогу… Їдем, значить, ми на Казахстан. На схід, на війну з Японією. До Алма-Ати поїзди дійшли, а далі дороги немає. Там пустеля, степ. Далі піхота пішла «піхотою». Ні командирів ми не знали, нікого, йшли та йшли. Табун овечок йшов… Почалася Монголія, дійшли майже до Маньчжурії.

– Скільки ж часу ви йшли? Чим харчувалися?

– Ми йшли майже два місяці. Харчувалися чим попало, про це не розкажеш. Але найтяжче було без води. Нам її підвозили літаками. Добре, якщо було де сісти. А як ні, то скидали в таких гумових мішках, які розбивалися. Хіба вологий пісок посмокчеш… Один раз провели артпідготовку, кинулися в атаку, а там – ні мертвих, ні живих японців. Розвідка підвела. А був випадок, коли дванадцять наших розвідників попали в засаду і всіх їх вирізали, дуже жорстоко мучили… По цілині дійшли аж до Китайської залізної дороги. Тоді вже знову поїздами завезли нас аж у Порт-Артур, до самого моря. Там і прослужив сім років. Якийсь час служив навідником на самохідній артилерійській установці (САУ). З піхотинця став танкістом, дослужився до командира Т-34. Танки получили ми на ремонтному заводі, йшли на них своїм ходом цілу добу. Приїхали на місце, а там – тільки палатки. Нам сказали: маєте побудувати казарми самі. А ні, то будете в палатках зимувати. Там гори, камінь, тож спорудили двохметрову огорожу, а до неї вже причіпляли своєрідні «каютки». Замість казарм… Там зими були безсніжні, але вітри з моря сильно дошкуляли.

…Все своє життя, до виходу на заслужений відпочинок, пропрацював Сергій Іванович у кінофікації водієм. Нині, напередодні 73-ї річниці Перемоги, зберіг і слух, і зір, і пам’ять. Та й взагалі виглядає доволі молодцювато. Завершуючи нашу розмову, запитую у ветерана, чи налаштований він побувати на Меморіалі Слави на День Перемоги? Можливо, потрібно буде нагадати в міськраді, щоб якийсь транспорт прислали.

– А я сам дійду, – хитрувато примружившись, каже мій співрозмовник. – Не звикати…

Й хіба не повіриш солдату-ветерану, який пішки, у суворих умовах, здолав чи не добру половину євраазійського субконтиненту?

Володимир МАРТИНЮК

 

Його енергія заряджає усіх

У Дубровиці Федора Івановича Кренька знають усі. Він – ветеран ІІ світової війни, почесний житель міста. Більше 50-ти років керував різноманітними учнівськими гуртками: танцювальним, хоровим, акробатики, баяністів, радіо конструювання, радіоелектроніки, фотосправи. Через його руки і серце пройшли десятки тисяч дітей. До учнів завжди звертався «синку» чи «дочко».

У ветерана, що живе нині один, все подвір’я – у квітах.

Федір був старшим серед своїх дев’яти братів і сестер. Батька забрали на фронт, коли йому виповнилося 14. А під завісу війни мобілізували і його. У травні 1945–го їх посадили у вагони і повезли до Берліна. Довго стояли під Берліном, а потім повернули на Схід. Так він опинився у Манджурії.

З японської війни Федір Іванович привіз медалі «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією». Саме в армії розкрилися його таланти: освоїв фотосправу, захопився радіотехнікою, навчився грати на баяні, почав танцювати в армійському ансамблі. Щоправда, задатки отримав у спадок від батьків.

На початку 50-х Федір Кренько демобілізувався. Його одразу ж запросили у місцеву семирічку вчителем музики та фізкультури. Згодом керівництво району запропонувало, працювати у районному будинку культури. До шкільного навантаження додалися хори при райлікарні, райспоживспілці, держлісгоспі.

Зустрів свою долю – Ольгу Василівну – єдине кохання його життя. 47 років прожили душа в душу. Виховали дві доньки. Дружину вже поховав, і ніби світ збіднів…

Федір Іванович заочно закінчив Московський університет культури, студіював різні книжки та журнали. Його називали дубровицьким Вірським – побачені по телевізору композиції, він відтворював із своїми учнями. Про нього знали і в Києві, і в Москві, часто запрошували на огляди художньої самодіяльності, творчі конкурси. І скрізь були призові місця.

Він і зараз жодної хвилини не сидить на місці: по-молодечому підтягнутий, досі керує танцювальним колективом освітян району та бере активну участь в громадському житті району. Його енергія заряджає усіх, хто поруч, а оптимізм і життєлюбство вражають. Ця людина своєю добротою та порядністю заслужила щиру любов земляків.

Оксана СЛОБОДЗЯН

 

 

Вас можуть зацікавити такі матеріали

Leave a Comment