Він не чекає Дня перемоги. Він його наближає.

Цей хлопчина нічим не вирізнявся серед однолітків. Зовні спокійний та врівноважений. Вдача, напевне, у тата. Не активіст, але й не буян… Скаже, як відріже. Можливо саме тому його рішення про укладення контракту з ЗСУ у 2010 році батьки так і не змогли змінити…

Старший сержант Олександр Мікуліч, 28 років. Мала батьківщина – Хиночі, що на Володимиреччині.

До 2016 року 95-та окрема Житомирська десантно-штурмова бригада, 13 десантно-штурмовий батальйон, 1 ДШР. З 2016 і до сьогодні – інструктор школи снайперів 199 навчального центру.

Вже 180 «випускників» – невловимих месників.

Всього 34 стрибків з парашутом, зокрема найадреналіновіші три з «ІЛ-76», п’ять з «АН-26», один «нічний» з «МI-8».

Нині у нього другий укладений контракт. На п’ять років. Починав службу у мирі. І не відав, що доведеться так скоро потрапити у вир війни. Не книжкової, не кіношної. Нещадної.

Таки вдача і тут далася взнаки, бо до служби ставиться сумлінно і віддано. Побратими найкращої думки про нього. Командування неодноразово відзначало зразкову службу. За «відмінно проведені навчання» у 2014 році нагороджений міністром оборони Ігорем Тенюхом іменним ножем, медаллю «За зразкову службу 3 ступеню».

У перші роки служби, як відмінника, разом з побратимами командування спрямувало за досвідом у військові формування Македонії та Німеччини.

П’ять виїздів у зону бойових дій. Точка «0». Навіть «-0» (мабуть жартує-авт.) 55 українських «спартанців» з’являлись вчасно «там, де треба» на БРМ «Спартак»: Слов’янськ, Краматорськ, гора Карачун, Степанівка… 

З 19 січня 2015 року: Донецький аеропорт. Тих два тижні не забудуться. І не обговорюються. 15-«200», 13-«300». Це саме їх бойові машини гасали перед прицільним вогнем загарбників між ДАПом, тримаючи зв’язок з «кіборгами». Гине ротний Марковський Володимир, псевдо «Кіборг». Під час просування на допомогу захисникам Донецького аеропорту двоє розвідників підірвались на фугасі. Ротний із підлеглими витягнув їх до машини, в цей момент поряд розірвався снаряд. Весь удар від вибухової хвилі прийшовся на Марковського та ще одного бійця Костянтина (капітан прикрив його собою, врятувавши життя).

Далі знову Словянськ.

27 січня-23 лютого 2016 року – Дебальцеве. Наказ про забезпечення виводу військ. Кривавий коридор. І без коментарів.

Нашого Дня Перемоги не чекає. Наближає його. І не шкодує про вибір. Банальне запитання: «Страшно?». Відповідь: «Страшно. Вже не за себе. За побратимів у бою. Бо вони мене прикриють. А я їх..».

Лаконічна і небагатослівна розповідь. Не лірично. Не романтично. Трагічно, бо невчасно в розквіті літ опинитись посеред війни.

І ще. Від себе: «Якщо мій син хоч чимось схожий на Сашка – пишатимусь дитям безмірно. Як і земляком. Як і всіма вами, Чоловіки-Захисники.

Людмила БОСИК

Світлини надані Олександром МІКУЛИЧЕМ

Вас можуть зацікавити такі матеріали

Leave a Comment