Хутірна поезія діда Павла

Село Дмитрівка, що в Гощанському районі розташоване за якихось 15 км від Рівного. Дід Павло його називає хутором, бо й справді, якесь воно закинуте і забуте владою. Про це свідчить і вивіска «Дмитрівка» при в’їзді у село зроблена, вочевидь, ще у радянські часи. А в цьому році першою жертвою Бабинської ОТГ стала Дмитрівська школа, де працювало 10 вчителів і навчалось 50 учнів. Школу закрили і тепер вчителі шукають роботу, а батьки учнів думають куди податися: в Рясники чи Бабин, аби продовжити навчання дітей. Зате не забули підприємливі рівняни, які придбали тут старі хатинки, де поряд родючі садки і гарне місце для городів чи під будівництво. У селі є церква і будується ще одна, що свідчить про широту релігійних уподобань. Мешкає десь близько 300 дорослих і значна частина з них – це колишні рівняни. В основному займаються приватним сільським господарством і відразу видно де на подвір’ї стоїть трактор, то й хата або уже зведена, або будується.
Павло Андрійович Мельничук, колишній вчитель і шанована в селі та й не тільки, людина у свої 82 уже не має сил займатися сільським господарством. Та й не вигідно, каже ветеран, бо якщо замовити трактор для оранки та посіву, то треба віддати за це всю місячну пенсію. Вже й пасічництво закинув. Два вулики бовваніють порожніми у дворі. Зате має кішку, яка ось знову привела кошенят. Їй завдячує, що вберегла плоди черешень від шпаків. Вилізе вона на височеньке дерево і чатує. «Банда» шпаків прилетить до черешні і швидко відступає, бо боїться чотирилапового вартового.

– Я ще не пам’ятаю, – розповідає господар, – щоб так рясно вродили черешні. Скільки було цвіту – стільки й плодів зав’язалось.
Саме на черешні й запросив свого племінника Валерія та його внучку Емілію дід Пало. У того й в самого є черешні, але своїм обов’язком вважає відвідати дядька – старійшину роду Мельничуків. Почув Андрійович як Емілька кличе Валерія: «Дідусю» та й каже:
– Якось незвично чути, що він уже дід. Я його пам’ятаю ще малим. Ось я уже дід.
– А ви, мабуть, уже прадід? – цікавлюсь дивлячись на світлі очі свого співбесідника.
Очі його враз ще більше посвітлішали і потеплішали.
– Маю уже правнука. У нас в роду дуже сильна жіноча лінія. Дружина народила мені три дочки, а дочки народили ще чотирьох дочок і лише одного хлопчика.
– Знаю, що ви як колишній інтернатівський вчитель вважаєте себе батьком багатьох дітей. – продовжую лити бальзам на душу ветерана.
– Багато з вихованців не забувають про мене. На 80-ий ювілей десь близько 40 із них мене привітало. Коли лежав у лікарні, то відвідували, допомагали грішми на лікування. Приїжджали до мне на хутір. Дихали тутешнім свіжим повітрям, ласували вишнями, малиною, шовковицею, раєм називали моє обійстя. Навезли всякої всячини та й поїхали. Добре, що хоч дочка Світлана поряд, а то не було б до кого обізватися.
Однак знову переключається на мажорний лад:
– Сусіди у мене хороші, роботящі, знають всіляке селянське ремесло. А он та хата стоїть пусткою. Хай би хто придбав, було б більше люду на хуторі. Смакуємо дідовими черешнями, шовковицею, солодкі, мов у меду скупані. Проторохтів дядьківський віз, привітались з нами місцеві. Лошатко зупинилось, аби подивитися на чужаків. А коли Емілька підійшла, аби погладити його, дременуло за своєю мамою. Повітря тут таке, що здається мед на щойно спечений хліб намазуєш. А за польовою дорогою вже вище колін виросли соняшники. Отже, знову бринітимуть бджоли, але вже не діда Павла.
Життя таке, що все ми кудись спішимо, тому тиснемо дідусеві Павлові руку, від’їжджаємо, а він сумно дивиться в слід своїми світлими-пресвітлими очима і махнув теплою правицею, сподівається, що в невдовзі її знову хтось потисне.

Андрій БАБІНЕЦЬ

Вас можуть зацікавити такі матеріали