Наші за кордоном

У пошуках заробітку

Із початку 2018 року 240 тисяч українців вирушили на заробітки до Польщі, і лише третина з них працює легально. Таку думку висловив президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.
– Із початку 2018 року в Польщі на роботу заїхало близько 240 тисяч осіб – вони перетнули кордон і відзначили, що їдуть на роботу. До легальної роботи на території Польщі приступило всього 70 тисяч чоловік, – зазначив експерт.
За його словами, решта 70% мігрантів влаштувалися на роботу в Польщі нелегально. При цьому він додав, що тільки легальне працевлаштування може гарантувати українським трудовим мігрантам захист і допомогу з боку польської влади. Нелегали ж часто стають заручниками недобросовісних роботодавців, а крім того, відчувають страх перед представниками правоохоронних та контролюючих органів країни. У той же час, згідно з даними В. Воскобойника, 29,7 тисяч українських громадян за 2017 рік не пустили до Польщі, оскільки вони не змогли довести мету свого в’їзду в країну.

Вл. інф.

Тони й півтони заробітчанства

Заробітками за кордоном нині нікого не здивуєш, адже українці масово виїжджають з рідної землі в пошуках ліпшої долі, додаткового заробітку, поліпшення матеріального становища. Як не дивно, але здебільшого їм це вдається. Адже у більшості країн Європи праця заробітчан нині в ціні. Чому? Бо й там теж відбувається трудова міграція. Ті ж поляки масово їдуть на заробітки до Німеччини, Британії, Данії. Їхні робочі місця тут же займають наші земляки-українці, вихідці з Молдови чи Білорусії. Нині українську мову в Польщі можна почути на кожному кроці: на будівництві, у супермаркеті, просто на вулиці. У тій же Варшаві більша частина реклами про працевлаштування дублюється українською мовою. Можливо, у цьому й криється секрет такої популярності цієї держави серед трудових мігрантів з України. Польща притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до вечора будувати, майструвати, вирощувати багаті врожаї. Але одна річ знати, чути про це, зовсім інша – побачити все на власні очі. Нещодавно там побував і я. 
Знайти роботу в Польщі нині дуже легко. Можна це зробити через знайомих, що вже там працюють, чи через спеціальні агентства, можна поїхати й ризикнути самому. Звісно, можна наразитися й на шахраїв, але це скоріше виняток, ніж норма. Скажемо так, мені цього разу пощастило. Працювати довелося в м. Гдині, що неподалік м. Гданська на березі Балтійського моря. Ще перебуваючи в Україні, я вирішив, що хотів би працювати в Польщі, і через Інтернет дістав інформацію про потрібну мені роботу. Далі були пошуки фірми-посередниці, яка б допомогла працевлаштуватися. І це вдалося зробити. Не задля реклами скажу, що не шкодую, що зв’язався з менеджером фірми «Нордстаф» Дмитром Гузієм. Дмитро виявився не тільки справжнім профі у своїй роботі, а й порядною та відповідальною людиною. Упродовж усього часу перебування в Польщі я постійно відчував його опіку. Вона не була нав’язливою, але відчувалося, що людина може допомогти й порадою, і ділом. Так, зрештою, й було.
Працювати довелося в одній із фірм, яка спеціалізується на вивезенні побутових відходів. А це, я вам скажу, Сізіфова праця. Адже сміття, скільки його не прибирай, знову накопичується.
Я працював звичайним оператором сміттєприбирального автомобіля, вартість якого становить 2 мільйони злотих. Оператор – це, образно кажучи, наш працівник комунального підприємства. Відразу ж зазначу, що в Польщі статус працівників комунальної служби нічим не відрізняється від статусу поліціанта, лікаря чи вчителя. Не переповідатиму про свою роботу, хочу поділитися загальними враженнями про Польщу, її мешканців, культуру тощо. 

Про толерантність

Здебільшого поляки дуже толерантно ставляться до заробітчан із будь-якої країни: поруч із нами в хостелі мешкали білоруси та молдавани. Не раз зустрічав і вихідців з Африки чи Китаю. Та, звісно, переважна більшість іноземних працівників у Польщі – це українці. На жаль, наша мова для них малозрозуміла, а от російська, навпаки. Старше покоління поляків узагалі російську мову вивчало в школі, звідси й результат. Але до нинішньої Росії та особливо Путіна в Польщі ставляться негативно. І це непоганий знак.
До українців поляки ліпше починають ставитися після того, як побачать нас у роботі. Певна лояльність є до вихідців із центральної, східної та південної України. А от заробітчанам із Західної України треба бути обережними. Якось один із поляків, дізнавшись, що я з Рівненщини, довго запитував мене про бандерівців і події, пов’язані з ними. Згадував навіть родину польського космонавта Гермашевського. Я ж нагадав йому про спалені Борщівку та Лідавку, де згоріли і поляки, й українці. До конфлікту в нас не дійшло, але осад у душі залишився неприємний. 

Про чистоту та культуру

Сказати, що в Польщі всюди взірцева чистота й лад, буде неправильно. Але в той же час ми в утилізації сміття відстаємо від поляків років на 25-30. Там більшість смітників огороджена, накрита, зачиняється на ключ, а інколи й на два. Сміття не кидають абияк, а сегрегують, тобто збирають його роздільно. У пластикові контейнери жовтого кольору кидають пластик і метал, зеленого – скло, синього – папір, чорного – усе інше. Окремо є контейнери для попелу. Великогабаритні відходи збирають окремо, як і «зелене» сміття – скошену траву, подрібнені гілки дерев та кущів тощо. Усе це переробляється як вторсировина й у подальшому знову використовується в промисловості цієї країни, яка швидкими темпами (зокрема завдяки й нам) розвивається. 
Не помітив я й жодної реклами на зупинках, електроопорах чи стінах будинків, яка «прикрашає» їх у нас, в Україні. Є рекламні банери, але вони акуратно розміщені на приватних парканах чи спеціальних стендах, які установлені на автомобільних причепах. Те саме стосується й графіті: майже ніде я не зустрічав його на житлових будинках чи в переходах. На задніх стінах гаражів – так, на будинках – ні.  

Про дороги та ввічливість

Дороги в Польщі, то ще одна причина щиро заздрити мешканцям цієї країни. Як не дивно, там є не тільки асфальт, а й бордюри, акуратні тротуари для перехожих, велосипедні доріжки, устелені плиткою, тощо. Те саме стосується й розмітки, дорожніх знаків та світлофорів. Першу зроблено чітко і якісно всюди, де це має бути. Знаки розміщені так густо, що це аж дивує, світлофори працюють не тільки від звичайної електрики, а й на сонячних батареях та від вітрогенераторів. Звісно, є й на польських дорогах ями, буває, що й знаки падають, але це все в лічені дні ремонтують, відновлюють, роблять ще ліпшим.
Польські водії дуже ввічливі. Не раз бувало, що за сміттєприбиральною машиною вишиковувалася черга в 10-25 автомобілів, і ніхто не сигналив, не лаявся нецензурно, усі спокійно чекали. Та сама ввічливість простежується й у тому, як поляк-водій, їдучи головною дорогою й маючи перевагу в русі, пригальмовує авто й дозволяє виїхати на дорогу водієві, що рухається з другорядної дороги. Парадоксально, але за два місяці перебування в місті Гдині, щодня від’їздивши його вулицями по 8-12 годин, я жодного разу не бачив аварії. Напевно, це теж свідчить про те, що польські водії дуже відповідальні й посвідчення водія там придбати, не закінчивши автошколу, неможливо. 

Про природу, ліс, собак і котів

Поляки взагалі дуже люблять природу. На вулицях міста, окрім чайок, сойок та ворон, можна побачити і лисицю, і зайця, і косулю, і навіть табун диких кабанів. Звірі відчувають, що люди для них не становлять небезпеки, а тому майже ручні. Я особисто бачив як підлітки, годували хлібом дику свиню майже біля під’їзду багатоквартирного будинку, і це ні для кого не було чимось дивним. На кожній дорозі є знаки, які попереджають, що з лісу можуть вибігти олені, лосі чи інша звірина.
Під час перебування в Гдині я не бачив жодного бродячого пса. Поляків, які вигулювали двох, трьох, а інколи й чотирьох собак, бачив, а от бродячих тварин – ні. (До речі, безхатченки в Польщі є.) І головне, що здебільшого поляки вигулювали далеко не породистих собак.
Щодо котів, то це окрема тема. Вони в Польщі, образно кажучи, вільні птахи й гуляють, де хочуть. Але у дворі кожного багатоквартирного будинку, під мостами й теплотрасами облаштовано спеціальні котячі будиночки, де ті можуть мешкати. Люди їх постійно підгодовують.
Поляки дуже полюбляють зелень. Туї, ялини, сосни та інші вічнозелені дерева й кущі в них висаджено всюди, де тільки можна. Інколи невеличкі деревця ростуть у спеціальних діжках на багатоповерхівках чи й на балконах. Електроопори слугують і підпорою для дикого винограду.
Поляки теж ріжуть ліс, але роблять це дуже акуратно. Насамперед вирізають дерева біля автошляхів. Окремо відбирають якісний матеріал, окремо –відходи дерева, навіть гілки діаметром 3 см. Решту спеціальною технікою відразу ж у лісі переробляють на тріски, які згнивши, слугуватимуть поживою для наступного покоління дерев. Увесь пиломатеріал має чипи і, ніхто його не краде, хоч багато хто й використовує на паливо дрова. 

Про хліб

Що мені не сподобалося в Польщі, так це ставлення до хліба. Він там валяється під ногами. Безліч разів спостерігав, як хліб цілими буханцями просто лежав біля смітників, люди його минали й нікому це особливо не заважало. Ну, немає в поляків генетичної пам’яті про голодомори, які пережив наш народ, саме тому, певно, то для них і неважливо. До речі, і супермаркети та «гуртовні» якщо хліб не продають, то виставляють (викидають) його в контейнери. І там за бажання польські безхатченкі та українці його беруть. Можливо, в інших містах інша ситуація з хлібом, але в Гдині це мене шокувало найдужче. 

Про нашу жадібність чи ощадливість

Розповідаючи про хліб, я зазначав, що польські безхатченки та наші земляки не гребували його брати з контейнерів та споживати. Звісно, гріха в цьому немає. Хліб завжди залишається хлібом. Однак… Ті само «гуртовні» та великі супермаркети викидають і прострочену на один-два дні продукцію: мінеральну та солодку воду, сири, ковбаси, шоколад, каву, чай, різні крупи тощо. І із цього користають наші земляки. Інколи між українцями-заробітчанами й поляками-безхатченками мало не до сварок доходило, аби вихопити ласий кусень. Я цьому не дивувався, адже, маючи таку «гуманітарку», можна було заощаджувати більше грошей для дому. Те саме стосується й одягу, взуття, кухонного посуду тощо. У поляків є правило: якщо якась річ їм не подобається чи вийшла з моди, вони її залишають у пакеті біля смітника, і її може забрати будь-хто. Інколи траплялися такі речі, що на них не лише магазинна бирка висіла, а й узували чи вдягали їх хіба що тільки під час примірки. Дитячі іграшки там вважаються зламаними, якщо в них просто розрядилася батарейка. Відповідно із цього й користають українці, забираючи такі речі собі. 

Про роботу й зарплату

Звісно, для поляків у своїй країні є певні пільги чи додаткові бонуси. Скажімо, як би добре я не працював, премія мені «не загрожувала». Те саме й із харчовим пайком: щомісяця полякам видавали консерви, а українцям – ні. Щодо одягу, рукавиць та взуття, то тут ми перебували в однакових умовах. Хіба що польський працівник міг здати одяг у пральню, а ми прали свою одежу самі. Щодо оплати праці, то тут ми теж отримували зарплату нарівні з поляками. Єдина відмінність у тому, що вони працювали «на ставці», а тому намагалися якомога швидше все зробити, а в нас зарплата залежала від відпрацьованих годин і нам потрібно було робити все для того, аби працювати довше. Утім, зазвичай, це вирішувалося полюбовно, щоб усім було добре. Найкоротший робочий день тривав 4 години, найдовший – 15. У середньому 10 годин. Неділя й субота – вихідні, хоча в суботу за бажанням можна було й працювати, скажімо, збирати попіл. 

Про відпочинок

Гдиня – місто молоде, йому ще немає й 100 років, але воно дуже гарне. Чимось нагадує наше Рівне. Стоїть на березі Балтійського моря. Тут багато зелені, квітів, пам’ятників. Сучасні багатоповерхівки можуть межувати з приватними садибами. Багато кафе й магазинчиків. Відпочити можна було добре. Неодноразово у вихідні дні я їздив на екскурсії до Гданська – міста, яке не може не причарувати. У ньому сьогодення дуже тісно переплетено з минулим. Дуже багато туристів і кафе. Ще більше магазинів і магазинчиків, де продають вироби з бурштину, – цілі вулички заставлено ятками з обох боків. На відсотків 80 це наш, поліський бурштин, який завезено до Польщі нелегально. Поляки з того мають добрі заробітки. Що маємо ми – риторичне запитання. 
Зізнаюся, що щиро заздрю полякам, адже в них і справді державу повернуто обличчям до людей. Вони впевнені, що сплативши податки, матимуть натомість дороги без вибоїн, продукти без ГМО чи підтримку держави у вигляді допомоги при народженні дитини, гідної пенсії тощо. Саме тому на велике свято для кожного поляка – День Конституції – і Гдиня й решта міст рясніли червоно-білими прапорами. Уявляєте багатоквартирний будинок на кілька під’їздів, у два десятки поверхів, де з кожного вікна вивішено державний прапор? І не тому, що хтось змусив, а тому, що любиш свою країну. Нам цього ще вчитися й учитися. 
Поляки не рвуть привселюдно на своїх грудях вишиванки, не марширують із факелами ночами, бо, мовляв, люблять свою країну. Вони, засукавши рукави просто працюють на її благо, працюють для себе й своїх рідних. І цього нам ще теж учитися та вчитися.
Звісно, і в Польщі є керівники, які люблять запустити руку в державну кишеню, але там це рідкість, а в нас навпаки. І доки наші керманичі не перестануть красти й брати хабарі, доки ми не зрозуміємо, що наша земля – це мати, а не мачуха, доти на зміни сподіватися годі.

Олександр ФОРМАНЧУК

Вас можуть зацікавити такі матеріали