Життєві перемоги Віктора Жабчика

Віктор народився на Малятинських хуторах, що розкинулись на окраїнах Гощанського району. До важкої фізичної праці привчили змалку, як і долати труднощі. Батько не шкодував для сина роботи. Перші перемоги отримав у спорті. Привіз із району перше місце у змаганнях із шашок, а потім ще й виграш кубка «Золотої осені», де у фіналі футбольного матчу забив два голи. Таке не забувається, бо це формувало характер непоступливого, бажаючого вигравати завжди і всюди. Коли навчався в училищі хіміків одного разу ввечері три хулігани в парку попросили у нього цигарку. Хлопець відповів, що не курить. Тоді ті почали юнака бити. Однак сільський парубок відгамселив трьох шпанюків-міщан. Всіх забрали у відділення міліції. На ті розборки потрапив тренер із боксу Яндала. Він і визволив переможця із халепи, але змусив займатися боксом. У цьому виді спорту досягнув І-го розряду. Але юнака забрали служити у Збройні Сили. Потрапив на Балтійський флот. Служба на флоті насамперед навчила мужності та відповідальності. Стоячи на вахті, відчував наскільки важливо не проґавити якоїсь халепи. Адже на «Бодрому» в той час відпочивали його товариші по службі. Флот залишив помітний слід у життєдіяльності Віктора Федоровича Жабчика. Нинішній кабінет у фірмі «ВІЛІС», яку очолює батько сімейства, нагадує невеличкий музей флоту. А поряд збудований ресторан «Баржа», який своїми контурами відтворює корабель з його палубами та каютами. Кухня (камбуз) відзначається екзотичними стравами з морепродуктів. У «Баржі» обідали чимало відомих цього світу людей, бізнесменів і навіть арабські шейхи, які дивувалися, що у віддаленому Рівному можна відчути себе наче біля моря чи океану.

Але до таких серйозних перемог у бізнесі ще треба було колишньому сільському хлопцеві пройти чималий шлях. Зокрема, він віддав 19 років трудового стажу «Азоту», який у ті часи розбудовувався. А потім були Польща, Німеччина, Росія, де Віктор власними мозолями заробляв на капітал.

Зміна державного устрою в уже незалежній Україні відкрила для найбільш підприємливих шлях до ринкових можливостей. Разом із дружиною Людмилою відкрили кооператив. Але у 90-ті минулого століття треба було ще пережити перерозподіл власності між угрупуваннями, які породив дикий капіталізм. Ці часи Віктор Жабчик не любить згадувати, бо доводилося ризикувати навіть життям. Але й тоді була його ще одна перемога – він навчився воювати з ситуацією. І відстояв набуте кров’ю і потом власне майно.

Із того часу підросли діти, набрався досвіду бізнесового і сам Віктор. З усіх видів підприємництва на сімейній раді вирішили, що є певний вакуум у виробництві високоякісних макаронів. І якраз на базі колишнього овочево-сушільного комбінату в Рівному з’явився завод із виготовлення макаронів, шпагетті та повидла. Цими видами продуктів нікого не здивуєш, якщо не запропонуєш кращих ціни та якості, ніж у конкурентів. А для цього треба крім високоякісної сировини, ще й високотехнологічне обладнання. Його можна придбати лише за кордоном і лише за валюту. У цьому питанні помічником став син Сергій, який детально і досконало вивчає ринок нових технологій. Таким чином у «ВІЛІСі» з’явилась італійська лінія з виготовлення різних видів макаронів та шпагетті. Що цікаво, знайшли таку лінію аж у Канаді. І саме італійці, як відомо, є лідерами у виготовленні цих продуктів харчування. Нині «ВІЛІС» конкурент самим італійцям у виготовленні борошняних виробів. Наші макарони уже знають не лише місцеві споживачі, але й за кордоном. Ось нещодавно замовили у «ВІЛІСа» 300 тонн макаронних виробів у Йорданію.

Власне, чому «ВІЛІС»? У цій абревіатурі сховані всі початкові літери імен членів родини Жабчиків: Віктор (чоловік), Людмила (дружина), Ірина (дочка), Сергій (син). «ВІЛІС» – нині це зразок сімейного бізнесу. Це якраз той випадок, коли весь цивілізований світ тримається на сімейному бізнесі і він активно впроваджується у нас в Україні. Кожен із членів родини відповідає за свій напрямок діяльності. Але генератором ідей залишається глава сімейства Віктор (переможець).

– Батько повністю відповідає своєму імені, адже в перекладі з латинської Віктор – означає переможець, – розповідає син Сергій. – Іноді нам навіть доводиться акуратного його стримувати, бо плани в батька надто обширні, які втілити у життя всі відразу важко. Зараз він має два чергові дітища: будівництво ще однієї Фабрики макаронних виробів і церкви Святого Михайла у Рівному.

Люблячий батько із сином Сергієм.

– Наш тато – взірець справжнього мужчини, – не приховує свого захоплення дочка Ірина. Він найкращий батько у світі, дуже люблячий дідусь для своїх внучок. При всій своїй строгості з підлеглими, він ставиться до них по-батьківськи. Ніколи не залишиться у стороні, коли в когось з працівників є проблеми. Ось цієї любові до людей він навчав нас із малку.

Мені розповіли про випадок, коли Віктор Федорович ще неповнолітніми привіз своїх дітей у Клеванську школу-інтернат для слабозорих. Не забув про подарунки для вихованців закладу, а ті взамін намагалися обійняти благодійника, сідали йому на коліна, аби хоч трішки відчути батьківське тепло. Після цих відвідин Сергій та Ірина начебто подорослішали, стали більше цінувати те, що вже мали у своєму дитинстві.

Благодійництво – це ще одна риса характеру Віктора-переможця.

– Не можна відмовляти нікому, коли хтось щось просить, – каже Жабчик-старший. – Раз людини переступає через себе, то це їй справді потрібно.

Родина Жабчиків чимало допомагає малоімущим, не один ескорт продукції відправлено в зону АТО. За сімейні кошти допомагали зводити чимало церков. Ось і зараз будується ще одна з них у Рівному, неподалік від залізничного вокзалу.

Того дня, коли ми брали інтерв’ю у Віктора Федоровича, на підприємство приїхали його земляки: директор геріатричного пансіонату з Тучина Олександр Демчук та директор дитячого табору «Агатівка» Петро Стахов. До речі, на підприємстві працюють чимало його земляків. Не випустив з пустими руками і цих гостей – спонсорував їхнім закладам макаронні вироби.

Приїхали у гості земляки – директор Тучинського геріатричного пансіонату Олександр Демчук та директор дитячого табору “Агатівка” Петро Стахов.

Затіялась розмова про ситуацію в державі. В чомусь погоджувались, в чомусь – ні. Але Віктор Федорович завжди був невиправним оптимістом. Тому переконливо стверджував:

– Держава ні в чому не винна. Винні – чиновники. Однак я вірю, що наша Україна буде найкращою у світі і буде це тоді, коли владу у державі уже візьмуть наші внуки.

Дідусь Віктор з гордістю демонструє фото своїх внучок Олесі, Валерії та Анастасії:

– Ось моя радість, мій найбільший капітал і моя надія на те, що саме ці дітки і їхні ровесники спрацюють так, що наша Україна буде процвітаючою та сильною.

Щасливий дідусь поряд з онучками Олесею, Валерією та Анастасією.

Андрій БАБІНЕЦЬ

Вас можуть зацікавити такі матеріали