Рівненська берегиня образу Марії Несвицької

Заслужену артистку України Галину Цьомик жителі Рівненщини знають не лише як талановиту актрису Рівненського музично-драматичного театру, у репертуарі якої майже сотня ролей. А як першу і єдину виконавицю ролі Марії, княгині Рівненської (Несвицької) – засновниці нашого міста. Галина Василівна – «Жінка року – 2007» у номінації «Жінки – працівники культури, творчих професій», володар гран-прі на Всеукраїнському фестивалі «Лесині джерела» (2000), що проходив у Новоград-Волинському. У 2010 актрису нагородили орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Дитинство Галини Василівни пройшло на Волині, де Леся Українка вимріяла свою «Лісову пісню». А от професійне визнання прийшло до неї у Рівненському музично-драматичному театрі, де вона служить ось вже 35-ий рік. На запитання чи можна навчитися бути актором, відповідає, що театральні інститути лише шліфують таланти, дані людині від народження.

– Театральне мистецтво – це не математика. Тут свої закони і дуже часто два помножити на два буде п’ять, або три, – усміхається Галина Василівна.

Найперше питання, яке часто ставлять журналісти героям своїх розповідей про те, як людина знайшла свій шлях у житті. Тож, розпитуючи Галину Василівну, почула розповідь про оту традиційну табуретку, на яку чи не усі батьки колись ставили свою дитину, щоб вона родичам, які прийшли у гості, заспівала чи розповіла віршика. Малесенька Галинка не була винятком і, пританцьовуючи й виспівуючи дитячі пісеньки, тішилася першими аплодисментами.

Як розповідає сама актриса, на вибір професії вплинули не батьки, які були працівниками торгівлі і майбутнє своєї дитини пов’язували із вибором більш практичного фаху. Її творчу долю вирішила завклубом, яка залучала голосисту і пластичну дівчинку ще з дошкільного віку до участі у самодіяльному театрі. Це – Валентина Мефодіївна Солоненко, яка із свого сільського клубу випустила у доросле життя чотири юні особистості, які згодом виросли на відомих акторів – народну артистку України Лідію Жук, заслуженого артиста України Валерія Мороза, заслужену артистку Російської Федерації Олесю Наконечну та заслужену артистку України Галину Цьомик.

Галина Василівна пригадує, як приїхала у гості до родичів, котрих доля завіяла на Дніпропетровщину, і похвалилася, що буде вчитися на артистку у драматичній школі-студії при Київському академічному українському драматичному театрі ім. І. Франка. Юнку здивувала реакція на її слова дідуся Антона, який, виявляється, колись на Волині організував молодь у сільський театр і сам виступав у його складі. Старенький витер сльозу і сказав: «Я тебе дуже прошу, коли станеш артисткою, зіграй Безталанну!». Забігаючи наперед скажу, що заповіт колишнього сільського театрала онука талановито виконала.

Згадуючи роки навчання, Галина Василівна розповідає, що вже о шостій ранку вона вставала, а вкладалася спати, коли по «брехунцю» били куранти. Весь день – у театрі. Зранку – заняття, потім репетиції, а увечері на гальорці усоте дивилася вистави, де грали професійні актори і переймала їх майстерність. Їй пощастило насолоджуватися грою славетної Наталії Ужвій, Поліни Куманченко, Богдана Ступки та Ольги Сумської.

Розповідаючи про професійне становлення актриси Цьомик, не зайво згадати, що на шляху до сцени життя ставило свої пастки і перепони. І якби юна дівчина не була настільки цілеспрямованою і наполегливою, то, хто-знає, чи знали б ми про неї як про актрису. З’ясувалося що у цій тендітній постаті є сталевий стрижень і цілісна безкомпромісна натура. Бо коли на прохання батьків вона тільки за співбесідою (бо ж школу закінчила на «відмінно») вступила до одного із технікумів, того ж таки дня передумала і забрала документи. «Не зможу там вчитися, – сказала суворому батьку, – я просто помру».

Нині Галина Василівна душу і весь талант передає своїм студентам, бо працює викладачем на кафедрі театральної режисури Рівненського державного гуманітарного університету. На стіні у її гримерній висять фотографії молодих акторів, які через роки пронесуть і часточку її майстерності.

Галина Цьомик щасливо поєднує різнобарв’я ліричних героїнь української класики, силу духу образів радянської драматургії та загадковість персонажів зарубіжних письменників. Найяскравіші її ролі – Міріам («Одержима. Оргія» за Лесею Українкою), Анна («Украдене щастя» Івана Франка), Соня («Дядя Ваня» Антона Чехова), Надія («Останній строк» Валентина Распутіна), Василина («Одкровення від Івана» Анатолія Крима), Гальшка («Гальшка Острозька» Омеляна Огоновського), Іпполіта («Сон літньої ночі» за Шекспіром), Джіл («Нечесна гра» Джона Голсуорсі).

А ще, думаю, цю вразливу й талановиту натуру підживлює її велика любов до людей і глибока порядність. Це – результат великої щоденної душевної праці, яка дивовижним чином реалізовується у її ролях і не закінчується з прем’єрами. Галина Василівна – дуже толерантна людина. Її делікатність – скрізь і в усьому: і вдома, і у театрі. І водночас завжди чітка організація власного і чийогось часу, вірність своїй цілісній і потужній натурі.

Ця мініатюрна жінка з гідністю несе себе по життю, не зважаючи на виклики часу, фінансові труднощі чи втрати. Якщо говорити про патріотизм, то він у неї аж ніяк не «модно-шароварний». І, як доказ цього, Галина Цьомик разом із Миколою Федоришиним підготували моноспектакль «Повість княгині Заславської», з яким дебютувала цього року у Музеї української Першокниги Пересопницького Євангелія.

Актриса, яка грає на сцені, не терпить гри у справжньому житті. Тож коли я запитала Галину Цьомик про життєве кредо, вона відповіла словами Ліни Костенко: «І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: «Так багато на світі горя! Люди, будьте взаємно красивими».

Ліда ПОЛЬОВА

 

Вас можуть зацікавити такі матеріали