Хуторянка

Ця жінка має багато талантів. Досконало знає англійську, польську, і, звичайно, ж російську та українську мови. Вільно спілкується французькою. Займається фотографією, туризмом, обсадила свою садибу на хуторі Соловйова гора екзотичною рослинністю, бузком та дубами, у тім числі й канадськими, які «доброзичливці» зламали майже всі. І традиційною сосною. А оце виростила 105 саджанців каштанів, які також панує осінню висадити обабіч дороги, яка веде до хутора. А ще вона краєзнавець, хранителька місцевих традицій, місцини хутора, особливо фортеці, з якої час залишив лише зарослий чагарниками горб. Та головний талант – бути правильною, морально чистою і стійкою. Так виховали її школа, батьки і той час, у якому вона розпочала своє життя. І ця правильність багатьом не подобається, адже уже встигли пристосуватися до нової ідеології, до нових віянь. Викладаючи англійську мову у Червонограді, що на Львівщині, де вона фактично прожила більшість своєї трудової біографії, перед Днем Перемоги, ще в часи правління Кучми з школярами та свідомими батьками склали сценарій, у якому під час мітингу вітали героїв Великої Вітчизняної. Це дуже не сподобалось директорові, який вже заглядав у рот керівникам райвно, що різко переорієнтувались у баченні історії. Та коли Леонід Кучма надіслав листівку у школу з вітаннями до Дня Перемоги, все ж дозволили зустріч ветеранів із громадськістю та школярами. Проте після цього випадку розпочалася травля жінки-вчительки і вона змушена була змінити місце роботи, аби допрацювати до пенсійного віку. У той період вона здійснила ще одну благородну місію – супроводжувала колишнього в’язня Бухенвальда Петра Федоровича Міщука як перекладач та лікар до того страшного місця, де фашизм позбавив життя мільйони людей. Петро Федорович показував сотням репортерів, які приїхали з усього світу свій барак, барак Степана Бандери, місце де спалили Ернста Тельмана. А гід була очима та голосом в’язня концтабору.
Вона не просилася, аби її залишили на посаді вчителя англійської мови, хоч мала досить високий рейтинг у школярів та батьків, як педагог і могла ще працювати на пенсії. Вона зайнялась туризмом. І це дало їй можливість відвідати 15 країн Європи і долучити до відпочинку та вивчення континенту багатьох дітей та дорослих. Для дітвори вона стає на якийсь час матір’ю, знову ж таки дуже правильною і вимогливою, але ладною віддати останній цент, якщо це комусь потрібно. До речі, вона має ще й добру медичну підготовку, тому у туристичні групи не треба брати окремо медпрацівника.
– Поїздки за кордон, – розповідає жінка, – мене ще раз переконали – всюди має бути верховенство закону і порядку, повага до традицій і патріотизм, не шароварно-показний, коли хтось б’є себе у груди і кричить на увесь світ: «Я – патріот», але для своєї країни палець об палець не вдарив.
Гадаю пора вже назвати ім’я нашої героїні. Це – Ніна Дмитрівна Осьмірко, в дівоцтві Кушнір. Її ще й зараз на хуторі Соловйова гора називають «Кушніриха», як і її сестру Валентину, з якою вони періодично мешкають у цій місцині. Ніна часто відвідує свою рідну городецьку школу, у якій навчалась і навіть трохи працювала. Саме звідси вона пішла на прохання директора вчитися на вчителя англійської мови, хоч хотіла стати журналістом. Але директор сказав, що нині дуже важливо навчитися іноземної мови, аби нести ці знання поліщукам. Вона, як правильна дівчина, пішла освоювати цю науку успішно і цілеспрямовано.
У лютому поточного року Ніна Дмитрівна на свій 60-літній ювілей провела у рідній школі творчий вечір. Їй було що представити землякам, адже зробила чимало перекладів, зокрема й тих визначних письменників, які свого часу жили у цих краях, а також дослідження місцевої історії, зокрема й про тих людей, які віддали своє життя за хутір. Усередині ІХ – на початку ХХ століття Городець називали «Літературною столицею Полісся» і не просто так. Адже тут народились і мешкали відомі всьому світу письменник, театральний діяч Авенір Коломиєць, письменник, художник Юзеф Ігнатій Крашевський, етнограф, академік Микола Білешівський, барон Федір фон Штенгель, священики Артем Селепина, Леонід Гордосевич та його дочка Галина та багато інших. Недаремно й нині Городець на свій «Городецький автограф» збирає багато талановитих людей і вже побувало більше 10 лауреатів державної премії. Їхні імена навіки закарбовані у місцевому музеї. Далеко не кожна школа може пишатися такими іменами і таким музеєм. Там зберігаються експонати, подаровані Ніною Дмитрівною.
А тепер, власне, про сам хутір. На жаль, немає навіть вивіски про напрямок до Соловйової гори. Та коли ви будете їхати з Городця у сторону Антонівки, праворуч в’ється польова дорога. Якихось три кілометри і ви на хуторі. Нині тут укорінились 13 хат, у десятьох – мешкають люди. На щастя, сюди проведена електроенергія. Свого часу навіть вуличне освітлення було. На електроопорах ще висять поодинокі ліхтарі. Це нічне світло відлякувало вовків, лисиць та диких свиней. Нині звірі тут часті «гості». Особливо лисиці, які чують де кури ночують.
– Живемо у 30-кілометровій зоні Рівненської атомної електростанції. Хтось з цього державного об’єкта наживає чималі кошти, а хтось – знаходиться у зоні ризику. Та коли я звернулась до «Рівнеенерго», аби нам протягнули 500 метрів проводу і увімкнули 5 лампочок у нічну пору, то мені сказали, що треба заплатити 180 тисяч гривень за технічну документацію. Хуторяни не розуміють для чого документація, коли свого часу тут вже світили ліхтарі. Я звернулась письмово від імені хуторян до обласного депутата, до народного депутата, можливо вони вплинуть на ситуацію, – відстоює позицію хуторян Ніна Осьмірко.
– А чи не страшно отак жити на хуторі? – запитую обох сестер.
– Не страшно, – впевнено каже Валентина Дмитрівна Колоєзд. Жінка працювала на атомній дезактиваторницею. – Нас Бог береже. Це наша вітцівщина. Тут жили наші батьки, які пережили лихоліття війни, німецьку окупацією з їхньою українською обслугою, а нині чорних археологів, яких доводиться звідси виганяти.
Пані Ніна згадала, я у малолітстві зустрілася з вовчицею. До хутора їй залишилось бігти метрів 300. І тоді справді її життя Ангел Хранитель зберіг.
Валентину Дмитрівну ми застали за роботою на городі. Вона викопувала хрін, якого розвелось стільки, що можна на йому й бізнес робити. Поряд паслись коза Машка і козлик Малиш. Але це не Кушнірів живність, а сусідки – бабусі Ганни Терентіївни Журби. Жінка нині живе сама. Коли в її хаті було гамірно, адже разом із чоловіком виростили трьох синів. Нині два сини живуть у Вараші, а один – у Криму. Ті, що поряд – навідуються. Але жінка ще сама собі раду, прима має кіз і курей, пече смачнючий хліб, який нагадує паску.
Погомонівши із жінками на городі, разом із Ніною Дмитрівною ескурсуємо по їхніх володіннях. На ходу вкидаємо в рот виноград, милуємося квітковим різнобарв’ям. Весною тут тягнуться до сонця своїми голівками тюльпани, паморочливо пахне бузок. А нині палахкотять георгіни, майори, айстри. А он там поховались зеленобокі кавуни, сором’язливо червоніє гострий перець. У цю вересневу пору у Кушнірих ще родять помідори та огірки.
– А оце кавбузи, – демонструє господиня щось схоже на кавуни.
Зізнаюсь:
– Ніколи не бачив
– Це гібрид кавуна і гарбуза, тому й кавбуз. Має смак кабачка. Дуже добре для тушіння.
Треба було б ще цілу сторінку газетного тексту, аби розповісти скільки тут росте всілякого дива. Благо землі вистачає. Та настає обідня пора і нас з водієм Миколою частують незвичною, схожою на банани, картоплею, котлетами з печі, а ще узваром. Господині уже насушили яблук та груш величезний мішок. Цей крам дасть можливість трохи підзаробити. Хатинка у Кушнірів ошатна, затишна по-селянськи і зручна по-міському. На стінах висять старі фотографії. Один знімок прадіда Максима Кирделя, місцевого революціонера, який не давав спокою панові Пурбе.а ще невеличкі картини місцевих художників Галини Мазаної та Сергія Бозюка. Художні фото самої пані Ніни. І ось настає та пора, заради якої пані Ніна запросила нас відвідати хутір. Ми йдемо до колишньої фортеці.
– Фортецю волиняни збудували у VІІІ столітті, коли завоювали дулібів, які мешкали тут раніше. Фортеця проіснувала до ХІ століття. Достеменної історії цієї замкової гори ніде не зафіксовано. За дослідженнями Богдана Прищепи, фортеця була дерев’яною, – розповідає краєзнавець.
Добираємо до пагорба, а Ніна Дмитрівна з ностальгією пригадує:
– Тут колись все було залито водою. До хати ми добирались човном. Риби було навалом. Ми їли її щодня. А ось там, – показує рукою ближче до фортеці жінка, – росли столітні дуби, де водились зайці і косулі. Коли прийшла радянська влада, після війни у нас був організований колгосп. Мій батько пас овець. Ось тут звели кошару. Тато мене часто брав на ночівлю, аби йому було з ким поговорити. Він умів гарно розповідати різні історії, але коли на отару стали нападати вовки, батькові видали рушницю і він уже не ризикував брати мене з собою. Нині на цій території літом тут цвіте дика морква і вся вона одягнена у біле. Чомусь селяни цю землю не використовують, а оброблять територію, яка близька до фортеці, – продовжує розповідь берегиня хутора. – Зиску великого навряд чи мають, бо тут по ночах хазяйнують дикі свині.
Й, справді, дивлюсь, а посаджені гарбузи геть сплюндровані. Хороша їжа для диких.
– Перед фортецею я, було, вивісила банер з інформацією про те, що тут знаходиться історична пам’ятка. Заплатила за банер власні кошти. Але, очевидно, свідомість деяких моїх земляків ще не на ому рівні, аби берегти пам’ять про прадідизну, – все більше розкриває свою суть наша героїня.
Ми на території фортеці. З її горба добре видно залізничний міст через річку Горинь. Саме тут була середина водного шляху в давнину між Дубровицею та Степанем. Захвилювались дерева і кущі, повіяло якоюсь таємничістю. Наша гід раптом заплескала у долоні, пояснивши:
– На цьому місці живе якийсь звір: чи борсук, чи то лис. То, щоб він нас не налякав, я лякаю його. Приходжу сюди часто. Не звичайне місце, яке береже чимало таємниць. Ось дивіться, вочевидь, тут щось викопували, схоже якісь ящики, бо хоч яма і заросла травою, все ж прямокутний відбиток залишився. А отут я встановила, була, три лавки, щоб можна було відпочити, подумати. Комусь сподобались дошки і їх прибрали, лише одна лавка й залишилась.
Присідаємо на неї. Десь крикнула сорока. Здається їй відповіли горобці і знову тиша. Якби повітря могло нести інформацію. Та воно лише дає можливість людині дихати на повні груди. Сільський голова Городця Ірина Басик, дізнавшись, що їду на Соловйову гору, так і сказала: «Відчуєте, там навіть повітря інакше». Сонце вже зачепилось за захід і тому пора повертатися назад. А наша супутниця з енциклопедичними знаннями веде розповідь далі .
– Хутір назвали на честь чоловіка, який мав прізвище Соловей, який і заснував разом із братом це поселення. А потім брати щось не поділили. Пізніше всі ці землі з пилорамами, спиртозаводом, іншими господарськими будівлями належали панові Пурбе, як і люди, що тут мешкали. Старожили розповідають, що пан полюбляв місцевих жінок, тож, ожливо, десь ходять і його нащадки по нашій володимирецькиій землі. Про деякі моменти його життя йдеться у книзі «Волинське ехо» польською мовою. Однак поляки не дозволили мені зробити переклад на українську. Десь восени я буду вести урок в Городецькій школі, розповідатиму про зміст цієї книги.
Ніні Осьмірко не пориває зв’язки з школярами. Ось уже 6 років поспіль вона проводить на Соловйовій горі фестиваль 1 червня, у День захисту дітей, на околиці хутора. Сюди приїжджають як городецькі, так і червоноградські юнаки та дівчата. А ще фольклорні колективи несуть місцеву автентику. Можливо, немає такого розмаху, коли заходи організовує влада. Та є щирість, спілкування, багаття дружби, які запам’ятовуються назавжди цієї весни прихали до обістя Кушнірів два хлопці із села на велосипедах. Переминаються з ноги на ногу, а потім прямо в лоб:
– А у цьому році фестиваль буде?
– Як йому не бути, коли ви цього хочете? Чи не так? – з посмішкою відповіла запитанням на запитання юнаків організаторка фестин.
– Так! – відповіли з радістю хлопці і поїхали до своїх ровесників повідомити приємну новину.
Якось мимоволі активна життєва позиція Ніни Осьмірко завжди приводить її у центр подій. Нещодавно на хуторі відбулось таке, що стривожило місцевих мешканців. Два роки тому на хуторі посилились два німці: батько і син. затіяли будівництво, казали, що зводять лазню. У розмові із старшим з’ясувалося, що його батько свого часу воював на цих землях в армії Рейху. Його син також став військовим, добився звання полковника. А ось внук веде безтурботне життя, в основному за батькові гроші. Навіть завів сім’ю з українкою, а потім її покинув. А оце захопився ще однією – європейкою і махнув з нею у Таїланд. Та перед цим побив батька, відібравши у того пенсійну карточку і залишив на прожиття 15 гривень. Літній німець не міг дочекатися, коли ж уже на хутір повернеться Ніна, бо був переконаний, що саме вона допоможе йому виїхати у Німеччину до дочки. Так і сталось.
Ніна Дмитрівна провела нас на околицю, показала, де осінню посадить 105 каштанів. На жаль, все розповісти про мешканців та історії Соловйової гори у газетному матеріалі не можливо. Розповіді цієї жінки варті книги. І я переконаний, що ці спогади колись ляжуть на сторінки повісті чи роману, адже хоч це і невеличка територія нашої України з її щасливим і трагічним минулим, все ж варта оприлюднення, бо це наша справжня історія у даному випадку це поліське коріння.

Андрій БАБІНЕЦЬ