Іванів молоток

Напевняка час і житейська мудрість по-своєму правлять стосунками в родинах. Бо, приміром, чим глибше старіє дід, неспинно знемагаючись, а внук доросліє, дужчає на крилі, тим пильніше, на повному серйозі придивляються один до одного. Може, це з відчуття скорої розлуки, потреба обмінятися досвідом буття. Адже комусь, аби легше довікувати, а кому судилося ще довго топтати ряст. Прикметнішають, цікавішають, змістовнішають зміни в поведінці, звичках, повчаннях представників поколінь, буцім поспіх з’являється у зміцненні сув’язі роду, голосі крові.
У Подобайлів дід Панас Якович вельми радів від розумного подоросління любого внука Володі, схожого вродою на себе, колегу по професії, бо також пов’язав свої трудові будні з польовою механізацією. Не сонько і не хитрун він, знає ціну чесно зароблених гроша й хліба, деколи з кпинами вивідує якою була колгоспна машинерія, як зароблялося, жилося «робітничому класу» селянства.
З усміхом у сивих вусах старий терпляче зносив іронічні шпильочки на собі. Деколи хлопець ставав упертюхом, відкрито кепкував з поведінки голови роду. Принаймні проявлялося це, коли дід на своїй саморобці, метикувато «склепаному» тракторці, збирався щось робити в полі на паях і наказував у громіздкий ящик для інструментів і запчастин обов’язково покласти найнеобхідніше. Частенько повчав:
– Запас біди не чинить. Ти те-о, вмости на денце ящика отого важкенького Іванового напівмолота з надійною заклинцьованою дубовою ручкою, окантного з одного і загостреного з другого боку. Розмашистий він, я без нього, як без рук.
Володька насмішкувато опирався:
– Та той молотисько вам і в хліві служить, коли пригалемсуєте цвяшиськами дубові дошки підлоги в свинячих клітках, і коли вичленюєте заіржавлене, випростуєте куски металу, забиваєте штирі. Не розлучаєтесь зі своїм молотком, хоча я вам вже купив два легші, зручніші, розмальовані, ненашенські.
Старий одразу кип’ятиться образою:
– Не вчи вченого, не хочу пользуваться іграшковими інструментами, не похопні вони, ними хіба що мухи бити, а не ремонти справляти. Іванів молоток, хлопче, мені життя спас, колись розкажу страшну притчу.
– А що то за Іван, ким вам чи нам доводиться? – допевняється паросток.
– На все свій час, не мороч голови, випаде нагода, то й про Івана дізнаєшся, – звично брязкаючи залізяччям, тупцюючи біля свого диркунця, відмахується квапливий механізатор-сивочоловець.
І дождався славний внук розказу любого дідуся про незвичайну пригоду з ваговитим Івановим молотком і про того загадкового незабутнього друга.
Вересневої днини старий ранесенько зазбирався до церкви, а оскільки був запрошений на празник до хрещеника Миколи, що жив на околиці їхньої Журавлихи побіля могилок, то задумав навідатися «до своїх», цебто на святе місце.
Володька відгадав той звичний намір:
– Це вже точно цвинтара не обминете?
– А тобі що? – нахмурив кошлаті брови старійшина роду. – Я ж і за вже спочилих живу, затримався вже навіть на цім світі. Час віддаляє живих із мертвими, але їхню сув’язь довжить пам’ять про добрі вчинки, повага.
– А я, я нічого не маю проти, вам видніше, але ж з мертвими не побалакаєте, – знітився хлопець.
– У Бога немає мертвих, у Нього всі живі. І ще раз додам – завдяки декому з вічно лежачих я ще сонечком гріюся, грішно просунутися на святкування повз могили, а порозмовляти можна серцем, упомку, подякувати за колишнє впівголоса.
Забарився Панас Якович на храмуванні, а повернувшись, чогось-то задуманим, хутчіш запорав худібку й покликав до себе на надвірну лавчину нащадка, та й виповів йому, видать, ще не охоловши від якоїсь бентеги, історію з тим Івановим молотком і про дорогу для себе людину:
– Після училища механізації сільського господарства мене посадили на старенького малосильного колісного тракторця. Якоїсь сльотової днини дали наряд перевозити з поля важким двовісним причіпом картоплю. На підгірку заблокував заднього моста, аби не пробуксовували врізнобіч ведучі колеса. На підйомі щось піді мною збоку лунко тріснуло. То обрізалися шпильки кріплення диска заднього колеса. Воно викривилося й затисло боляче ногу. Я опинився наче в капкані, бо причіп шарпнувя назад, сторчма поставив передка тракторця з двигуном над головою. Цей металевий вантаж подавався вгору, похитувався і з хвилини на хвилину мав рухнути, накрити мене, роздавити. На щастя, якісь дядьки хурами везли дрова, побачивши страшну картину, лячно залементували і стали чіплятися за капота, аби вирівняти трактора, не дати перевернутися догори колесами на водія. Необхідно було від’єднати причіп. Та намарне, бо заклинилось з’єднання навіски трактора з кільцем серги причепа, намертво без найменшого зазору застряг зашплінтований палець-притика. Мужики безпорадно метушилися, навіть кілками гатили по заклиненому з’єднанні агрегата. Переляканий, обезсилений, зболений, я якось інстинктивно потягнувся до інструментального ящика на крилі та й вихопив з його денця Іванового напівмолота. Котрийсь з розбиракуватих рятівників уцілив ним кілька разів у самісіньку голівку притики, рубанув загостреним боком по дротяних шплінтах. Вони лопнули. Далі знову загепав мужик по пальцю. Ще удар за ударом, і притика-палець кулею вилетів з отворів, засвистів униз й устромилася в твердь дороги. Причіп з картоплею, як кажуть, розпрягся з трактором, поточився назад. Мій тракторець подібно коню, став на всі чотири ноги-колеса, одне із задніх вивільнило мою ногу. Над головою уже не стриміла смерть.
Того ковальського напівмолота з викарбуваними ще на наковальні на розпеченому залізі умільцем Костянтином Шолодьком Шевчуковим автографом, себто ініціалами «Ш. І. П.», мені подарував на день народження старший віком тракторист Іван Петрович Шевчук. Це коли я на свої іменини приніс на тракторну кошика з могоричем. Подарунка вручив, аби я не калічився при ремонтах від своїх легкуватих зі слабо заправленими держаками молотків. Спасенного інструмента взяв тоді з рук дуже щирої людини з ласкавими синіми очила. Іван і з портрета на пам’ятнику оце сьогодні начебто наживо, доброзичливо, підбадьоруючи підморгував мені.
– Он воно що, ось чому і на могилки навідуєтеся, і бережете Шевчукового рятівного молотка, – вирвалася здогадка в онука.
Старий уважно, похвально глип на рідненького слухача та й додає новину:
– А ти знаєш, Володю, з ким у гостях у хрещеника я зазнайомився? З панянкою городською, з кандидатом наук, Лідією Іванівною. Та ж із донькою мого наставника Шевчука. Ой, леле, позиркуючи на мене, сіяла ласку синіми батьковими предобрими очима. Наживо. Коли їй зізнався, що щойно відвідав могилу татову, бо був він мені наче Богом даним другом-спасителем, то красуня зарюмсала окрадь, тихцем, душевно. Треба обов’язково їй розказати про трапунок з молотком міченим автографом на гарячому залізі. Дай, Боже, чимскоріш це сповнити, не спізнитися б. А коли що, Володю, ти не забудь мого наміру. Ото були славні люди – відірве від себе потрібне та й подарує іншому, аби лишень йому гараздилося!

Петро ГУМЕНЮК.
смт Гоща.

Вас можуть зацікавити такі матеріали