Перша штанга – з вагонетки, або Як стають чемпіонами

Один із найвідоміших спортсменів краю Микола Новосадюк днями відсвяткував свій 85-й День народження. Він – один із перших тренерів важкої атлетики Рівненщини. Микола Захарович має почесні звання – майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР, заслужений тренер СРСР з важкої атлетики, заслужений працівник фізичної культури УРСР. Майже 30 років працював тренером із важкої атлетики в обласній раді «Динамо» (1963–1992 рр.). За цей час підготував цілу плеяду майстрів спорту міжнародного класу СРСР, майстрів спорту СРСР, чемпіонів та призерів Радянського Союзу та України з важкої атлетики. Донедавна працював тренером-викладачем з пауерліфтингу в Регіональному центрі Інваспорт. Каже, й далі не кидав би роботу, але ж через поважний вік зір став поволі згасати. Але, хоч і на пенсії, усе ж – ні дня без спілкування зі спортсменами. Й нині на громадських засадах працює в тренерсько-методичному комітеті в обласній федераціїї важкої атлетики. Тож колеги та підопічні вітають чи не найдосвідченішого свого тренера-наставника зі святом. До привітань приєднався й наш часопис.
Син коваля
– Мій тато був ковалем, – пригадує іменинник, – Усе своє дитинство (родом спортсмен із села Заріцьк Рівненського району) я провів у кузні. А то не легка праця, скажу я вам. А до важкої атлетики я, мабуть, почав іти ще там, у кузні. З восьми років я тягав батьків молот.
Як же прийшов до професійного спорту? А, вочевидь, усе життя у мене була тяга до здорового способу життя. Ще у 1948 році, працюючи на Ремзаводі токарем, зробив собі з хлопцями першу штангу з вагонетки. Відтоді й почав займатися. Крім цього, я ще й займався боротьбою, грав у футбол та волейбол, спорт, як бачите, я любив. Та найбільше уваги приділяв штанзі. Закінчив я Львівський інститут фізкультури, пізніше – Московський інститут вдосконаленнянавчально-тренувальної роботи. Як пішов служити у 51-му році, то винятково став займатися важкою атлетикою. На службі я був мотористом. Попри це все ж знаходив час на заняття спортом. Був дворазовим чемпіоном Балтійського флоту.
Після закінчення служби приїхав до Рівного і став робити спортивну кар’єру. Працював спортивним інструктором. Потім став тренером у «Динамо». Тут працював аж 29 років. Своєю роботою там я пишаюся, вважаю, що моя праця не була даремною. Вдалося виховати плеяду професійних спортсменів. Мені вдалося дати путівку в спортивне майбутнє 25 майстрам спорту, 5 майстрам спорту міжнародного класу. Двоє моїх учнів стали чемпіонами світу. Валерій Устюжин був Чемпіоном світу та дворазовим рекордсменом Європи.
Забув… в якому класі дочка
– Як сталося, що наш спортсмен, по суті перший чемпіон з цього виду спорту на Рівненщині зміг досягти таких висот у спорті? Ви були настільки вимогливим та суворим тренером? – запитую у Миколи Захаровича.
– Суворим? Що ви, ні. Мабуть, я просто був тим особистим прикладом для своїх учнів, який їм хотілося наслідувати, чий досвід переймати. Я завжди їм пояснював, що роботі треба віддаватися цілком, з душею, тільки тоді буде хороший результат. Мені щастило на хороших учнів. Я, пам’ятаю, де тільки їх не шукав. І в кінотеатрах виступав, і навіть гуляючи на пляжі. Побачу юнака, і якщо розумію, що у нього є всі можливості для заняття спортом, то спілкуюся і запрошую на заняття. Результат, як бачите, є – скільки успішних спортсменів вдалося виховати, – пригадує Микола Захарович. – Та й сам я, можна сказати, фанатично ставився до роботи. Робота в «Динамо» та постійні збори, адже я на той час був в збірній Радянського Союзу. Вдома за рік був від сили три-чотири місяці. Страшенно скучив за родиною, переживав, що не поруч у певні моменти. Та мені пощастило, як нікому. У мене був надійний тил – дружина Жанна Анатоліївна. На ній був весь дім та виховання дітей. А я й досі себе картаю, постійні роз’їзди, зайнятість… Одного разу під час наради в «Динамо», яку вів генерал Боровик, мене запитали, а в якому класі навчається моя донька Іринка. Я так розгубився, що й зразу відповісти не зміг. Тоді генерал сказав, мовляв, ось людина, яка віддана роботі, як ніхто. Це, звісно, добре, але я себе й досі картаю. Відтоді став якомога більше часу приділяти дітям. Отак воно – робити спортивну кар’єру, – зітхає спортсмен. – Однак, я не шкодую, що обрав такий шлях. Якщо повернути час назад, все одно я був би у спорті.
Був в гостях у президента
– Моє життя було дуже насиченим і цікавим. Згадати є що. Ось і зараз можу годинами розповідати про те, скількох відомих спортсменів та тренерів зі світовим ім’ям я знаю. Працював я свого часу й тренером збірної Малайзії. Тож довелося жити у такій екзотичній країні. На чемпіонаті світу на Філіппінах нашу команду до себе на обід запросив тодішній президент. І мені навіть випала честь танцювати із першою леді, – посміхається Микола Захарович. – Пощастило мені з колегами-тренерами та учнями. Усіх згадую з теплотою і вдячністю. Особливо шаную колектив Інваспорту, де я працював до недавнього часу. Вважаю, що тут працюють високопрофесійні спеціалісти, котрі допомагають людям з обмеженими можливостями адаптуватися у житті та досягти висот у спорті.

Анна ЛЕГКА

Вас можуть зацікавити такі матеріали