Світ рівних можливостей. Не для всіх рівний

Весняний день матері – теплий, світлий, радісний. Бо насправді, це заслужена шана матері за її любов, турботу, безсонні ночі, хвилювання, доброту та ласку, яку може надати лише мама. Незалежно від того в якій країні вона живе. Незалежно від її матеріального і соціального стану. Я хочу сьогодні розповісти про особливих мам. Про мам з інвалідністю.

Усіх матерів з інвалідністю, як і людей з інвалідністю взагалі, можна розділити на дві групи.

До першої групи відносяться ті, що мають інвалідність з дитинства. Наважилися створити сім’ю і народити дитинку. І їх ні в якому разі не можна засуджувати, а лише підтримувати і стимулювати. Не можна думати, що така мама не дасть ради маленькій дитині. Народження дитини для такої жінки є героїзм і наснага до життя. Побутує думка, що у мам з інвалідністю, обов’язково народиться хвора дитина. Це зовсім не так. Лише невеликий відсоток дітей унаслідує материнську чи батьківську хвороби. Варто бачити з якою любов’ю, насолодою, тривогою, надією і вірою незряча, або нечуюча, або мама на візочку, плекає, доглядає, виховує свою маленьку дитину. Це – особлива мама! Бо це дитина є для неї віра в майбутнє, зміцнення сили духу, бажання і потреба жити. Часто здоровим мамам потрібно вчитися тієї великої любові. А дитинка, підростаючи, стає очима, вухами, мовою і ногами хворої мами.

Друга група – це ті мами, які народили дітей до отримання інвалідності. Коли вони в розцвіті сил, кар’єрного росту, далекої перспективи на майбуття для себе і своїх дітей зустрілися з непрошеною гостею – інвалідністю. І враз їхнє життя перемінилося, і спочатку втратило сутність перед чорною невизначеністю подальшої долі. Причини інвалідності можуть бути різні і несподівані. Я ніяким чином не хочу грати на чужих почуттях, викликати жалість до осіб з інвалідністю. Бо життя вносить свої корективиі з часом вони вчаться жити по-новому, заново вчитися виконувати всі побутові роботи, обслуговувати себе та інших. Гідно переносити фізичний, психологічний та моральний біль. А змушують перебороти всі життєві негаразди, діти, сім’я і близьке оточення. Бо ні одна мама з інвалідністю не може і не хоче допустити до того, що її діти і сім’я були гірші за інших.

А що ж держава, суспільство, школа? Чи розуміють вони такі сім’ї? Що знають про їхнє життя? Чи відчувають найбільше бажання матері – виховати гідну людину готову до самостійного життя? Таких запитань можна ставити багато. Немає статистики таких сімей. І, до речі, ці сім’ї не є кризовими. І забирати дітей з таких сімей непотрібно. Тому що в них вистачає і ласки, і розуміння, і любові. Та дуже часто не вистачає коштів для існування. Такі мами дуже рідко об’єднуються в окремі групи і домагаються своїх прав. Тому, що вони, дуже часто не можуть зробити це фізично, на відміну від багатодітних родин та інших груп. Не отримують додаткових виплат на догляд дитини, не можуть завести на додаткові розвиваючі та оздоровчі заходи, не мають соціального супроводу. І взагалі, така дитина позбавлена, якщо можна так сказати, дитинства. На її маленькі плечі лягає турбота про дім, а саме – покупка продуктів, аптека, прибирання, прання, готування нескладних обідів і т. п. Вони змалку навчаються розпоряджатися грішми, знають що маминої мінімальної пенсії має вистачити на все. І лише часом кажуть: «Мамо, давай купимо мені баночку соку в школу, щоб діти не казали що ми такі бідні». І мама з болем у серці каже: «Звичайно, звичайно і не лише соку», при цьому сама залишається без знеболювального».

Я, зовсім, не перебільшую, не схиляю до жалю, а розказую реалії життя, бо за 18 років спілкування із людьми з інвалідністю надивилися всього. А тато, якщо він не пішов з родини, по догляду за хворою мамою, отримує всього лиш 37 грн в місяць. І звичайно, ховаючись, від соціальних служб таємно підпрацьовує. 37 грн на місяць – це фактична оплата за догляд за інвалідом І групи. При цьому людина, що здійснює цей догляд, не має права десь працювати, бути фізично здоровою, жити на пенсію інваліда. Такий закон. У мами з інвалідністю прожитковий мінімум менший, ніж у здорової. Діти у багатодітних родин мають безкоштовний проїзд і сніданки в школі. А діти з сімей де батьки інваліди – ні. Хоча мама має пільгу на проїзд, але через те що не може вийти з домівки не користується нею. Цими пільгами могла б скористатися дитина. Сніданків в школі такі діти теж не мають. Хоч можливо, ідуть не снідавши, бо мами через хворобу іноді не можуть приготувати сніданок. І навіть те, що майже мінімальну пенсію чи соцвиплати, які отримує людина з інвалідністю, вирішили підвищити на декілька гривень не з січня, не з березня, а десь там пізніше, можливо, з липня, а діти їсти хочуть сьогодні, говорить про нерівне ставлення до людей з інвалідністю, порівняно з іншими.

сподіваюсь, що майбутні депутати переймуться цією проблемою. І діти в таких сім’ях замість мами не будуть писати заяви на матеріальну допомогу: «Прошу надати, прошу допомогти….». І носити їх до установ соціального захисту, бо це виховує споживацьке ставлення до життя. А держава попіклується , візьме під опіку, забезпечить конституційні гарантії і права осіб з інвалідністю, які будуть мати достойне життя і відчують себе повноцінними громадянами в державі. І відповідно соціум змінить своє ставлення до таких людей.

Тетяна ВОЙТОВИЧ, голова БО пенсіонерів та інвалідів «Обличчям до істини»

Вас можуть зацікавити такі матеріали