Слід на землі

Кожна людина приходить у цей світ, як кажуть старі мудрі люди, з певною місією. Ось лише ця місія настільки у всіх різна, що в одних життя поступово і невпинно розгортається, як сантиметрова стрічка, на довгі роки, даруючи людині успіх і довголіття, а в інших, як спалах ранкової зорі, різко обривається, не досягнувши свого розквіту. І виявляється, зовсім не важливо, скільки років ти топтав ряст на землі, важливо інше: що ти залишив, коли відійшов в інший світ на її зелено-блакитних теренах і в пам’яті людей.
Якось, шукаючи в книжковій шафі потрібну книгу, я раптом натрапила на пожовклі від часу, згорнені в рулон, стандартні паперові аркуші, акуратно перев’язані тоненькою стрічкою, як старовинний цінний фоліант. З хвилюванням розгорнула папір, прочитала і …завмерла! Ця несподівана знахідка виявилася, дійсно, невимовно цінною і дорогою. Записи містили автобіографічну інформацію і докладні спогади мого батька про своє життя у найтяжчий його час: війну 1941-1945 років. Це були чернетки батькових нескінченних пояснень для «особистів», які кожен раз вимагались, коли відбувалося  просування офіцера по службі. Текст був акуратно написаний його рукою. Я добре пам’ятаю почерк тата, характерний для талановитих і креативних особистостей: системно витягнуті з класичним нахилом літери, оздоблені художніми завитками. Хвилювання огорнуло серце і душу, прочитане ніби перекинуло мене в інший часовий вимір. А ці старі пожовклі аркуші розповіли про зовсім не відомі мені факти з життя рідної людини, враз оживили події тих років і я відчула якесь містичне відчуття − присутність тата тут, зараз, біля мене.
Яка ж важка доля спіткала батька! Навчання в Воронезькому технікумі залізничного транспорту (1938-1940р.р.) було перервано переводом до військового училища. Тоді владу не цікавило, ким насправді хоче бути юнак з робітничо-селянської родини (батько − комбайнер, мати – звичайна колгоспниця), про яку професію мріє. Вольовим рішенням освічених юнаків переставляли, як податливі покірні фігурки на шаховій дошці туди, де вони мали бути на думку представників очільників держави. Несподіваний початок війни прискорив випуск курсантів Тамбовського артилерійського збройно-технічного училища і 19-річний «необстріляний» лейтенант  Гнєушев Олександр був направлений на Південно-західний фронт, де на початку серпня уже точилися бої. Перший бій частина прийняла в районі П’ятихаток.
Потім події, відображені у пожовклому сувої, розгортаються у досить трагічній послідовності: жорстокий бій у Дніпропетровській області (с.Лихівка П’ятихатського району), де військова частина понесла великі втрати в живій силі і техніці і вимушена була відступати за Дніпро в район Петриківки. А 25 листопада 1941 року ці нашвидкуруч зібрані і сформовані підрозділи були відрізані німецькими підрозділами і розбиті. Батько у складі маленької групи в 11 чоловік опинився на захопленій ворогом території. У нічний час групка бійців просувалася у напрямку фронту до своїх частин. Але незабаром вояки були виявлені ворогом і захоплені в полон. Була спроба втекти з полону, проте вона завершилася невдало: за деякий час втікачі були схоплені і знову повернуті до того самого табору, тільки тепер уже під жорсткий контроль і нелюдське ставлення німецької охорони. У грудні 42-го табір військовополонених був звільнений радянськими військами і батько був відправлений до спецтабору НКВС СРСР № 258 у місті. Калач, де проходив спецперевірку 2 місяці.
Запис несподівано обривається. Зараз я уже не можу спитати, чому наступні аркуші, написані іншими чорнилами, на іншому папері. Ймовірно, тому, що людині було важко згадувати цей період свого життя, адже він пов’язаний з важкими випробовуваннями на міцність духу, витримку й збереження віри та надії на життя!? Впевнена, потрібна була пауза для відновлення сил писати далі. Побувавши в німецькому пеклі, перенісши знущання і тортури, не кожна людина потім спроможна продовжувати жити, як раніше . Більшість − не витримує і ламається. Міцно причеплене тавро − «був у полоні» до вояків офіцерського складу в ті страшні роки прирівнювалося до зради Батьківщині, а люди вважалися слабодухими, їх проступок – ганебним. Відтак «був у полоні» тепер супроводжуватиме молодого офіцера повсякчас, ця «пляма» в його біографії краятиме його усе життя і стане причиною розвитку в ньому комплексу меншовартості. А ще: ледве помітний смуток оселиться назавжди в його очах.
Це зараз у сучасній війні з російськими найманцями українці визволяють усім миром своїх бранців і радісно зустрічають з полону своїх вояків-захисників з квітами і сердечними вітаннями. Тому, що розуміють, можуть бути різні, зовсім непередбачувані ситуації на війні. А тоді все було інакше, і не існувало жодних пом’якшувальних причин для тих, хто «здався в полон», а справжні причини поразок на полі бою замовчувалися: «… німецькі солдати були озброєні до зубів, а у нас у кожного були лише фінки для рукопашного бою та одна гвинтівка на трьох солдатів…» − ось такий запис давав можливість багато про що збагнути і зрозуміти. Про які тоді можна було говорити співчуття до долі бранців, якщо сам «батько і вождь народів» не побажав визволити свого власного сина з німецького полону, вважаючи цей акт ганебним, а обмін «нерівноцінним». Звичайно подібні факти не розголошувалися і приховувалися навіть від найрідніших людей, щоби не завдати ускладнень в їхньому житті. Ось чому ми, діти не знали про цю трагічну сторінку біографії батька за його життя. Він не хотів, щоби ми знали про це та й про війну він не любив розповідати, як інші ветерани. Та що ми? Наша матуся дізналася від законного чоловіка про цю біографічну таємницю, проживши з ним у парі десять років. В ті часи одна лише фраза в досьє молодої людини «перебував у полоні», деяким вартувала життя, інші, хто був духом міцніше, намагався своєю працею і вірним служінням Вітчизні «реабілітувати» свою минулу «провину». І як я тепер розумію, саме таким був мій тато: працював усе своє життя, як кажуть, «на чорно», жодного разу не відмовившись від поставленого перед ним завдання. Скільки пам’ятаю, він завжди був і в мирному житті «на передовій». У військовій частині на Рівненщині, де проходив службу з 1953 року по 1962 вважався одним з технічно грамотних офіцерів, який десять років працював начальником цеху по ремонту озброєння і технічного обслуговування. А це одна з найвідповідальніших ділянок у великій системі роботи виробничих підрозділів частини. Ревно виконував свою роботу, працював на майорській посаді, але начальство не поспішало йому додавати зірочок на погони: заважало те саме «тавро». Гордий за характером, він не міг миритися із халтурою, бездарністю, дволикістю. Мабуть, через те траплялися зриви перепади настрою у вразливій душі людини, яка почувала себе повсякчас у якості обвинуваченого. І невідомо, які б ще «кульбіти» викинула доля, які б ще негаразди краяли душу колишньому фронтовикові, якби не його вірна дружина – Євдокія Михайлівна, яка виступала в родині справжньою берегинею, яка усіма силами допомагала чоловікові у скрутних життєвих ситуаціях, завжди підтримувала його морально, знаходила потрібні слова для подолання песимізму. Це вона, колишній сержант медичної служби, яка врятувала під час війни десятки життів, коли у 1960 році в Радянській армії прокотилася хвиля скорочень, спромоглася потрапити в Москву на прийом до начальника Управління кадрів Міністра Оборони СРСР. Колишня фронтовичка зуміла переконати високе начальство залишити чоловіка ще на півтора року в армії, щоби потім він міг піти у відставку й в законному порядку отримувати військову пенсію і, нарешті, мати свій дах над головою. Таким чином, вона захистила не лише свого благовірного, а й усю сім’ю.
І коли в 1961році батько вийшов у відставку, він не склав руки, а продовжив свою трудову діяльність на новій ниві, він став військовим керівником в СШ №7 м. Рівного. Як завжди ставився до роботи дуже серйозно і відповідально. Це тут під його керівництвом був побудований навчальний тир, який на той час вважався одним з найкращих в області, куди приїздили військові керівники запозичувати досвід. Я поцікавилась, чи зберігся той славнозвісний тир, про який писали в газеті «Червоний прапор» у 1973 році. Свідок тих днів учитель фізвиховання Коробков Юрій Михайлович, котрий досі працює в цій самій школі (тепер – «Рівненська гуманітарна гімназія») розповів: «Шкода, що при будівництві нового комплексу сучасної гімназії тир був зруйнований, адже він був побудований за останніми вимогами військової науки, довжиною в 50 метрів, і обладнаний, як в армії, і зброя – гвинтівки були справжні, бойові. Старшокласники вважали за щастя вправлятися у стрільбі в такому тирі. Олександр Миколайович був відвертим, чесним, працелюбним, людиною слова. Його любили і поважали в колективі. Добре до нього ставилися і його учні-старшокласники, яких він привчав до дисципліни, виховував патріотичні почуття, навчав вмінню поводження з військовою зброєю. А літні щорічні збори в Шубкові учні чекали з нетерпінням Я сам був кожного літа у цих військових таборах і добре пам’ятаю, піднесення і патріотичний дух серед шкільної молоді, що панував там».
Добре пам’ятає батька і вчителька англійської мови Валентина Володимирівна Фарина, яка характеризувала його як добру, чуйну людину, на котру у важких життєвих ситуаціях можна було покластися. а її батько, теж учитель цієї школи, – Гарбузюк Володимир Сергійович мав його за кращого друга.
Педагог-організатор Руслана Леонтіївна Арсентьєва до нового навчального року готує презентацію оновленого шкільного музею, де будуть представлені нові матеріали про історію школи та її визначних учителів. Серед розмаїття фотографій я побачила світлини із зображенням батька в осередку з учнями і іншими вчителями.
Відвідавши ЗОШ № 3, де батько працював останні 10 років на посаді учителя трудового навчання і зустрівшись із членами педагогічного колективу, котрі досі його пам’ятають, я переконалася в тому, що він дійсно залишив свій корисний і незабутній слід на землі: до цього часу в слюсарній майстерні школи знаходяться в робочому стані токарно-гвинторізний верстат, зібраний його руками, лежать на полицях слюсарні лещата, які пам’ятають дотик його рук.
Численні грамоти, подяки, два «Свідоцтва про занесення до Книги Пошани», нагородження почесним званням і нагрудним знаком «Відмінник народної освіти» є безумовним доказом його сумлінної праці на ниві освіти. Дивлячись на всі ці нагороди, я зрозуміла, що для колишнього військового, з непростою, можна сказати, – трагічною долею, потім «на громадянці», справедлива оцінка його праці відкрила в ньому друге дихання. Він сміливо проектував у своїй уяві нові справи і цілеспрямовано прямував до досягнення мети. «У 70-х 80-х роках Гнєушев Олександр Миколайович обладнав в нашій школі дві навчальні майстерні − слюсарну і столярну. Донині залишилася лише слюсарна майстерня. Маючи «золоті руки», пам’ятаю, як Олександр Миколайович сам зібрав трансформатор, зробив 12 олівців-випалювачів і організував для учнів гурток по випалюванню малюнків на дереві, гурток випилювання лобзиком, а також карбування по металу. Гуртківці з задоволенням відвідували заняття. Слід зауважити, що свою роботу він виконував натхненно», − розповіла учителька ЗОШ № 3 м. Рівного Ніна Володимирівна Кудріна. Гарні слова я почула і від заступника директора з навчально-виховної роботи Сотнічук Лариси Іванівни: «Таких працівників, як Олександр Миколайович, сьогодні не знайдеш Я пам’ятаю вашого батька з 1980-го року: завжди чемний, толерантний, доброзичливий. На мою думку, він завжди відрізнявся від інших своєю скромністю, порядністю, працелюбністю».
Нещодавно на запрошення однієї з військових частини, де проходив службу мій тато, я побувала на значущому для вояків заході, присвяченому 70-річчю утворення військової частини. Багато приємних слів про своїх батьків я почула від старожилів військового містечка Сорочинської Оксани Юхимівни, Ігнатюк Марії Андріївни та Валентини Продайко-Васильчук. Вони пам’ятають людяність і відвертість подружньої пари. Мама, працюючи в Оржівській дільничній лікарні не раз рятувала життя їхнім односельцям, а батько в ті важкі повоєнні роки допомагав і словом, і ділом своїм підлеглим, за що його й досі люди шанують і пам’ятають, хоча з дня його смерті вже минуло 32 роки. На жаль, відносно недовгим було його життя, далися взнаки воєнні  часи і той тягар несправедливості й тоталітарних норм і законів.   В родині Гнєушевих існував непорушний закон – допомагати людям: і своїм, і чужим. За кошти батька був побудований новий будиночок на малій батьківщині у Воронезькій області, в якому проживала велика славна селянська родина. Славна, тому що наш дід Гнєушев Микола Іванович – був відомою в той час людиною – кавалером Ордена Трудового Червоного Прапора, якого він отримав за ударну роботу на казахстанський цілині в 50-х роках минулого століття. Завдяки матеріальній підтримці батька (а він був старшою дитиною в сім’ї) гарну освіту здобули його три брати і сестра. В родині ніколи не існувало будь-якого матеріального фетишу: накопичення грошей, придбання нерухомості, купівлі дорогих речей.
Вважаю, що нам з братом генетично поталанило: від батьків дісталися найкращі риси характеру: самодисципліна, бажання самовдосконалюватись у професійній сфері, відповідальність за доручену справу, шанобливе ставлення до людей. А ще – це вже, як  продовження батьківського прагнення, − бути учителем, педагогом. Ми, його діти − викладачі вишу. Брат − Гнєушев Володимир Олександрович – кандидат наук, доцент, член-кореспондент Академії Будівництва України, відмінник освіти України, автор понад 170 наукових публікацій. Я філолог, викладач української мови як іноземної, авторка художніх книг і численних публіцистичних статей, член Спілки журналістів України та Рівненської письменницької організації. Думаю, що батько би нами пишався.
Слід на землі… Він залишається в справах, у дітях, в онуках назавжди після тих, хто, гідно проживши, відходить у вічність.
 
Віра Мельникова

Вас можуть зацікавити такі матеріали