Чи може дитина… допомагати батькам?


Знову ж таки до написання цього матеріалу спонукали численні суперечки у форумах соцмереж та випадок, свідком якого стала на рівненському продуктовому базарі.
Деякі батьки не дають своїм дітям жодних доручень вдома, вважаючи, що це жорстоко – «примушувати до праці дітей» і жорстко критикують тих батьків, малолітні діти яких виконують певну хатню роботу, а то й якщо в певних родинах уже є працевлаштовані старшокласники. Окремі ситуації навіть правоохоронці називають протизаконними. Не знаю як хто, а от я особисто готова посперечатися з деякими батьками, котрі стимулюють лінощі своїх чад і ростять їх абсолютно непристосованими до життя і навіть з психологами та правознавцями. Бо, якщо вірити дарвіністам, то праця здатна зробити навіть із мавпи людину. Отож я продовжуватиму «порушувати закон» – привчати дітей до хатньої роботи. Однак де ж та грань між «законною» і «незаконною» дитячою працею?
В українському Кодексі законів про працю чітко прописано вік, з якого дозволяється прийняти людину на роботу, – 16 років, розповіли нам у відділі комунікації поліції Рівненської області. Як виняток законодавство допускає працевлаштування 14-15-річним юнакам і дівчатам, але лише за згодою батьків чи осіб, які їх заміняють. З погляду законодавців цивілізованих країн світу, це надто ранній вік для прийому на роботу. Однак така норма, ймовірніше за все, залишилася в Україні з минулого нашої держави. Добре це чи погано – точно сказати важко, оскільки для винесення такого вердикту потрібно ретельно розглянути кожен окремо взятий випадок працевлаштування дітей, що в нинішніх ринкових умовах економіки зробити вкрай складно. Але навіть із того, що сьогодні відомо, випливає: ситуація із працевлаштуванням неповнолітніх має як позитивні, так і негативні сторони.
Дійти такого висновку мені допоміг мій особистий досвід. Я почала працювати у 17 років, як тільки переїхала від батьків на навчання і стала жити окремо. Я практично відразу ж оформила свою трудову книжку. Скажу чесно, про такий ранній трудовий досвід я анітрохи не шкодую. І річ тут не стільки в отриманні в юності власного заробітку, скільки в тому, що робота здатна організувати молоду людину, навчити її вміло розпоряджатися своїм часом і цінувати час інших, а також не дозволяє займатися дурницями, які часто завершуються погано.
За радянських часів, наприклад, неповнолітніх ніхто не примушував виконувати важку роботу. Як правило, їм діставалися найлегші доручення. Тож робочий день був коротший, ніж у дорослих співробітників, і становив, згідно із законодавством, не більше 24 годин на тиждень. При цьому зарплату, як і передбачалося законом, отримували повну. Але часи змінюються, а з ними і звичаї. І хоча трудове законодавство, яке діє з 1972 року, ще ніхто не переглядав, ставлення до дитячої праці з боку роботодавців істотно змінилося. Коли працювала я, то на рівні з дорослими. Мало того, на мене намагалися перекласти ті обов’язки, які були не цікаві старшим колегам. Тож зі свого досвіду можу сказати, що, по-перше, надто молодих співробітників беруть на роботу надто неохоче. А по-друге, якщо й удасться влаштуватися на роботу, то про доброзичливе ставлення колег не йдеться, «передавати досвід» ніхто не рветься…
Для того щоб дізнатися, яка сьогодні ситуація із працевлаштуванням неповнолітніх, не потрібно звертатися за висновком до експертів чи вишукувати якісь статистичні дані. Достатньо, наприклад, просто вийти на найближчий ринок і побачити там дітей, котрі торгують із чужими дядьками й тітками фруктами, овочами, квітами та харчами. Особливо багато неповнолітніх, наприклад, задіяно в стихійній торгівлі в південних курортних містечках, де 15-річні дітлахи під палючим сонцем продають відпочивальникам сигарети, солодощі, пиво. Приблизно таку саму картину мені довелося спостерігати в рекреаційних зонах нашої області. Спостерігала, як хлопчик продає газети в електричці навіть під час навчального року. Бачила, коли сама їздила до лісу по ягоди, як п’ятирічна дитина (!!!) назбирала 20 літрів журавлини. На таке, чесно кажучи, не всякий дорослий здатен. На Поліссі вздовж доріг ми бачимо, як практично цілий день торгують грибами, ягодами, закрутками, медом та іншим крамом 10-річні діти. На запитання, де їхні батьки і чому вони не з ними, хлопчики й дівчатка найчастіше відповідали, що дорослі на заробітках, а самі вони живуть із бабусею чи дідусем, які пораються по господарству. Тому часто буває, що діти вимушені самі заробляти гроші. Робити це можна, як правило, влітку, коли в лісі можна назбирати того самого «товару», а в інші пори року на Поліссі – безробіття. От і доводиться дітлахам, замість загоряти й купатися, цілими днями у свята й вихідні стояти за імпровізованим прилавком… Однак, якщо все ж проаналізувати ситуацію, то все ж краще, коли дитина вміру зайнята і допомагає батькам. Але коли дитина експлуатується горе-батьками, то це вже зовсім інша справа, чи не так?
Можна порівняти дві ситуації.
Якось проходила через рівненський продуктовий ринок і помітила, що біля хлопчика, який торгував кукурудзою, домашніми огірками та якимись ягодами у відеречку, зібрався чималенький гурт цікавих. Якась скандальна пані, з’ясувалося, викликала поліцію. Мовляв, батьки експлуатують дитину. «В тюрму таких!» Хлопчина розплакався. До гурту поспішав тато, який теж продавав на цьому ринку трохи віддалік сільськогосподарську продукцію. Чоловік розповів, що він батько-одинак, виховує четверо дітей сам, бо дружина кілька років тому померла від онкохвороби. 13-річний старший син, можна сказати, єдина його опора. Коли глава сімейства на роботі, хлопець доглядає молодших, робить уроки, розважає малечу, нагодує їх, допомагає прибирати. А торгівля на ринку домашніми овочами та дикоросами – становить левову частку сімейного бюджету.
«А як же тато без мене впорається?» – каже ще такий юний, але справжній чоловік. Мабуть, міським жителям важко зрозуміти цього батька і його сина, очевидно, «гламурним» панянкам неприємно і «дико» дивитися на згрубілу шкіру рук сільської дитини. Але вже зрозуміло, що цей хлопчик стане колись комусь надійним чоловіком і турботливим батьком. Натомість варто було б приділити вихованню своїх дітей більше часу і, можливо, більше стимулювати допомагати по господарству. Бо коли дитина нічого важчого, ніж планшет, в руках не тримала, то як вона потім буде жити? Батьки ж вічно не будуть її обслуговувати.
Бачила й інше. На залізничному вокзалі Рівного, незважаючи на перші осінні заморозки «працюють» діти чи то ромів, чи то закарпатців, як вони самі себе називають. Дітлахи бігають і «просять» ще в літньому одязі, в гумових капцях на босу ногу. Тут же й «вічновагітні» «мадонни» з теж напівроздягненими немовлятами. Холоднеча. А малюки не виказують ніякого невдоволення. Ні в спеку, ні в холод та крихітка навіть не заплаче… Цікаво, може, історії про те, що цих дітлахів чимось «накачують» і вони постійно сплять – це не просто «страшилка»?… До мене підходить хлопчик і просить грошей на булочку. Спитала, де мама, скільки років. З’ясувалося, що три. Дитина в сандаликах і в шубці з «чебурашки», на голівці чудернацька шапочка. Дитина багато днів хвора. Кашляє, з носа тече. Питаю, де старші, чому він не вдома? Відповідає, що мусить просити. Булочку, що я купила, з’їв, але попросив грошей. «Бо як не принесу, дядько сваритиме». Я озирнулася. Неподалік за кіосками з хот-догами стояв молодик і з-під лоба на нас поглядав. «Роботодавець» себе ж шкодував. Одягнений був тепло… Поманив рукою і Юрчик (так звати бідолашну дитину) побіг до нього.
І от є привід задуматися. На виклик на ринок поліцейські приїхали швидко. А от на залізничному вокзалі, де часто курсують патрульні, і в час, коли поліція краю заявляє, що буде займатися пошуком правопорушників, які експлуатують дитячу працю, чомусь ніхто на таке справді беззаконня уваги не звертає. Чомусь соціальні служби вилучають у «неблагополучних» сімей дітей, замість того, щоб допомогти родині вийти із кризи. А тут – ніби всі осліпли, коли над дітьми справді знущаються.
Анна ЛЕГКА

Інформація для роздумів
Що вміли робити діти сто років тому?
Вимоги до хлопчиків були суворішими, ніж до дівчаток. В першу семирічку життя хлопчик осягав багато азів селянської праці: його вчили доглядати за худобою, їздити верхи, допомагати в полі, а також – основам майстерності. Необхідним вважалося вміння майструвати іграшки з різних матеріалів, плести кошики і, звичайно ж, постоли. 6 і 7-річні хлопчаки впевнено допомагали батькам при виготовленні меблів, упряжі та інших необхідних у господарстві речей. Нерідко вже в 7-9 років сільські хлопчаки починали підробляти «в людей»: батьки віддавали їх в пастухи за помірну плату. А хлопчики-підлітки повинні були уже працювати в полі. Було ще два важливих правила, які будь-який юнак знав напам’ять: перше – чоловік повинен вміти захистити свою жінку і свою сім’ю, причому не тільки фізично, а й з матеріальної, і з психологічного боку. Згідно з другим правилом, чоловік повинен був вміти стримувати свої емоції і завжди контролювати себе.
Дівчаток дуже рано привчали до посильної праці, навіть раніше, ніж хлопчиків. Так, з 5-6 років вони вже повинні були вміти прясти, працювати на городі, глядіти молодших братів і сестер, за домашньою птицею і худобою. До 10 років, завдяки «науці» мам, бабусь та інших старших жінок в сім’ї, вони переходили на новий рівень відповідальності. Десятирічна донька вважалася вже цілком дорослою дівчиною з усіма наслідками, що випливають звідси вимогами до неї. Якщо знайомі і сусіди давали дівчинці-підлітку зневажливе визначення «непряха», це було дуже поганою характеристикою, і на хорошого нареченого згодом їй можна було навіть не розраховувати.
А що ж нині? Батьки часто говорять: «Хай моїй дитині легше і простіше живеться». Й не доручають практично жодної роботи. Щоб «полегшити» чаду життя навіть взуття на липучках купують. А відтак «дитина» в 10 років і навіть старша не вміє принаймні зав’язати шнурівки на взутті. А одягнути штани (не дивуйтеся!) – то «вища математика».
… Повела я доньку на танці. Чекаю, як зазвичай, завершення заняття. Тут, біля роздягальні, спостерігаю картину. Мама переодягає 12-річного (як я потім дізналася) хлопчину. Він дивиться «в нікуди», а мама сидить навпочіпки перед ним, підставляє штанці й просить підняти ногу. Хлопець її не чує. Коли мама штовхнула йому ногу, він заверещав і ляснув маму рукою по голові. Потім я почула, як присутні перешіптувалися: напевно, це «особлива» дитина. Яка мама молодець, розвиває дитину, водить на різні гуртки. Дехто поспівчував, мовляв, як жінці важко з таким сином… Потім я побачила в місті цього «особливого» хлопчика. Він бешкетував з однолітками. Тож і справді, мамі можна поспівчувати. Хоча – сама винна, раз так розпестила сина. Тепер його привчити до послуху і допомоги старшим уже не реально.