Стреси початку навчального

Перше вересня віддзвеніло веселим закличним дзвіночком. Шкільне навчання увійшло у звичний ритм, набуло всіх ознак всебічно унормованої, напруженої інтелектуальної праці. А шкільне навчання продовжує залишатися у топі найбільш обговорюваних нашими громадянами тем. Батьківські збори у вигляді новаторських «круглих столів» допомогли батькам пройнятися обсягом шкільних проблем, яких, схоже, не поменшало, а з появою поняття нової української школи побільшало, як і традиційних на освіту витрат із сімейних бюджетів. Тому батьківські комітети з перших днів нового навчального року звично набувають функцій активних фінансових агентств. Бо ж скільки нової наочності, методичних, мультимедійних матеріалів потрібно у початкових класах! Середні і старші теж потребують певної фінансової опіки. А кошти шкільних бюджетів обмежені, педагоги зі своїх зарплат теж не накупуються потрібного за новими стандартами оснащення. Тим більше, що підвищення окладів найближчим часом їм не передбачається.
– І немає чого, – резюмує мій знайомий, син якого перейшов до одинадцятого класу, – краще репетиторство визнати ще однією освітньою ланкою, – продовжує він, – і кошти, що мають іти на підвищення зарплат вчителям школи, передати на його фінансування. Адже додаткові синові заняття влітають мені, як і іншим батькам, у чималу копійку, а без них здобути вищу освіту – ніяк!
Проблеми старшокласників моїй сусідці Ірині далекі – її Діаночка – першокласниця. Її, чепурненьку, з рожевими бантами з–під білої шапочки, мама щодня супроводжує до школи.
– Вона така гарненька, – милуюся, – мабуть, найкраще в класі одягнена і зачесана.
Мама втішена, але заперечує:
– Ви ще наших однокласниць не бачили: в декого з дівчаток золоті сережки у вушках, хрестики з дорогим камінням на коштовних ланцюжках під кофточками, придбаними у Мілані, телефони круті в руках. Давидко, що з Діанкою подружився, такого має, то я питала його мами-бізнесвумен, що буде, якщо хлопчик його загубить чи старші відберуть. Вона махнула рукою, пояснила, що гаджет чоловік малому віддав, а собі новий купив. Давидко телефона з рук не випускає, пишається татковим подарунком, однокласники, і не тільки, заздрісно позирають і собі такого хочуть. «Хто до сина приставатиме, – такий булінг власноручно влаштую – запам’ятають назавше! І нехай змалечку звикають, що доля не до всіх однаково щедра», – безапеляційно мовила Давидкова мама. А хіба вона не має рації?
Діанку соціальна нерівність поки що не засмучує, їй у школі подобається все: на уроках можна багато гратися, малювати, розповідати один одному цікаві історії, читати і писати не примушують, оцінок не ставлять. І вчителька у неї класна. «А так, – підтверджує Ірина, – наша Юлія Петрівна молода, привітна, комунікабельна, високопедагогічними термінами батьків не завантажує. Перший раз її побачила – здалося, що старшокласниця, – джинси, макіяж, мова зі словами «кльово», «типа». Аж ні – вчителька. І записку мені написала з помилками. Але що дивуватися, якщо навіть міністерка освіти у публічному невеликому тексті умудрилася стільки разів помилитися!»
«То все дрібниці, – втрутилася у нашу розмову сивочола Ганна Василівна, колишня учителька рідної української, – важливо, що наша школа не «тупцюється» на місці, – міняється, реформується, намагається стати для дітей затишною та цікавою. Все, повірте, йде до кращого!» – запевнила.
Ганна Василівна мудра, їй не можна не довіряти. Важливо лише пам’ятати, що школа завжди була дзеркалом суспільства, тож змінюючи порядки в освіті, не забуваймо і самі змінюватися на краще, усім миром.
Неоніла Диб’як

Вас можуть зацікавити такі матеріали