Через півстоліття під вінець

Вересень місяць в народі вважають золотим, бо він чи не найбагатший на щедрі плоди хліборобської праці та за кількістю одружень. Саме в кінці вересневих сонячних днів 50 років тому подружжя корецьких пенсіонерів Олексій Олександрович та Валентина Іванівна Беркути стали на рушничок щастя і поєднали свої долі на довгі і щасливі літа.
А ось обвінчатись, як робили наші батьки, в часи атеїстичного розгулу нам не вдалось, – було ризиковано залишитись без роботи та мати інші неприємності, – пригадує пан Олексій. – Ще на початку 60–их років минулого століття наш прихід, Свято–Миколаївську церкву, закрили, в котрій нас з Валентиною хрестили і в ній ми хотіли обвінчатись. Вона стояла в руїнах, а над її золотавими куполами майорів металевий прапор, а в середині був склад тодішнього училища механізації. Пройшли роки, Україна стала незалежною. Історичний храм святого Миколая, завдяки настоятелю храму протоієрею Ярославу Вояту та нині 103-літньому корчанину Опальчуку, покійному фронтовику Другої світової війни Качановському, активісту Силіну святиню було повернуто. Після реставраційних робіт, собор знову засяяв своєю незвичною величчю і красою. Тоді ми з Валентиною і вирішили обвінчатися, – продовжує свою розповідь Олексій Олександрович. Приурочили цю подію до ювілею нашого весілля, що відбулось далекого 1969-го року. Познайомився я зі своєю майбутньою дружиноюще в юнацькі роки, коли працював різноробочим на Корецькому цукрозаводі (згодом, після закінчення вузу, Олексій Беркута обіймав керівні посади на теренах рідного міста), а Валентина, щойно закінчивши школу, часто навідувалась до своєї рідні, що мешкала зі мною по сусідству. Незабаром наші зустрічі під розкішною шовковицею та на берегах тихоплинного Корчика перейшли у кохання і ми мали одружитись. Завадила трьохлітня військова служба в рядах Радянської армії. Всі ці роки мене Валентина чекала. Одружились через кілька місяців після мого повернення із війська. Відразу жили в моїх батьків, а коли обоє влаштувались на роботи, для зручності перебралися до центру міста, де жили батьки дружини і я став примаком, – сміється мій співрозмовник.
За роки спільного життя подружжя Беркутів побудували добротний будинок, завелись господарством, пристойним автомобілем. Мають сина і дочку та трьох онуків і правнука, котрі живуть окремо і не забувають своїх рідних.
– Не секрет,– приєднавшись до нашої розмови, каже Валентина Іванівна,– що в житті було всякого – і доброго, і поганого.
– Та якби там не було, – зізнається, витираючи сльозу радості, господар сімейства,– я завдячую своїй дружині, що вона достойно тримає домашній затишок, проявляє життєву мудрість, залишаючись прекрасною і люблячою дружиною, мамою і бабусею.
Отож, коли настав у Беркутів день «золотого весілля», до їхньої оселі зібрались чисельні гості і дружньою родиною кортежем на легковиках вирушили до Свято-Миколаївського собору, де благочинний церков району протоієрей Ярослав Воят здійснив вінчальний обряд, а присутні, серед яких були ветерани, з квітами та подарунками, привітали «молодят» із визначною подією, що сталась через півстоліття. Опісля обвінчана пара спільно із членами президії ради ветеранів району поклала квіти до могили воїнів, що загинули під час визволення Корця від нацизму в роки Другої світової війни, та до підніжжя пам’ятника генію українського народу Т. Шевченку. Уже за святковим столом під передзвін бокалів, пролунало традиційне весільне «Гірко!» та «Многая літа!» …
На фото: миттєвості «золотого весілля»
Андрій Павловський