Чужий біль пропускаю через серце

У цієї жінки, мабуть, в добі 25 годин. Як і в кожної представниці прекрасної статі – по вінця домашніх клопотів та турбот. Аби в домі був лад, треба чимало часу витратити. А коли в жінки ще й робота, пов’язана з соціальним обслуговуванням населення, то дбати доводиться й про чужі родини. Ці слова сповна описують Віту Дмитрівну Кисільову, уповноважену особу служби у справах дітей Квасилівської селищної ради. Вона уже понад 20 років займається підтримкою соціально-незахищених, пільгових категорій сімей та людей, які опинилися у важкій життєвій ситуації. Її працю високо цінують на районному та обласному рівнях. Нещодавно, до слова, вона отримала грамоту від обласної адміністрації. А про селище – й говорити нічого. Вона змінила багато доль і, що гріха таїти, доводилося й рятувати життя…
Колишній бібліотекар, директор селищного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, свого часу була головою ради Квасилівського НВК «школа-ліцей», навіть очолювала й Рівненську районну батьківську раду, депутат селищної ради двох скликань, а ще вона директор підліткового клубу селищної ради, координує позашкільну роботу з дітьми і сама проводить заняття, заповнює сайт Квасилівської селищної ради, а також майже цілодобово відповідає на телефонні дзвінки. Віта Дмитрівна відзначає, що не кожен зараз юридично підкований. Тож, аби допомогти односельцям, вона частенько готує звернення від їх імені до різних інстанцій, консультує з правових питань. Але найважливішою ланкою своєї роботи жінка все ж вважає допомогу незахищеним верствам населення. Тішиться, коли сім’я звелася на ноги і вийшла з кризи. І глибоко переживає, коли страждають діти, старенькі батьки, чи хтось із подружжя від своєї половинки. Соціальні працівники, розповідає Віта Дмитрівна дуже потрібні у кожній громаді, аби забезпечити соціальну стабільність в підпорядкованому їм населеному пункті. Жодну із історій, свідком якої була, ділиться Віта Дмитрівна, неможливо забути. Люди залишаються сам-на-сам зі своєю бідою і тільки завдяки підтримці небайдужих людей їм знову вдається повернутися до стабільного, розміреного життя. Не злічити скільки організовано благодійних акцій на лікування і дітям, і молоді, і просто людям, що потребуть дороговартісного медикаментозного лікування. У цій сфері я працюю не одна – мені допомагають багато квасилівчан, моїх однодумців і просто небайдужих до чужої біди людей. Підтримують нашу ініціативу органи місцевої влади на чолі із селищним головою, дуже допомагає райдержадміністрація, зокрема депутати районної ради Сергій Подолін, Михайло Никитюк, Анатолій Котовський.
Хотіла продати дітей
Віта Дмитрівна розповідає про один із останніх прикрих випадків, яким їй довелося займатися…
– Ця жінка уродженка Приморського краю з Росії. З одним із своїх цивільних чоловіків осіла в Квасилові. Вела специфічний спосіб життя. Вживала алкоголь, ніде не працювала. Та це не завадило їй народити аж сімох дітей. Старша і п’ята з її дітей, на жаль, померли після народження. Відносно п’ятьох дітей позбавлена батьківських прав уже на даний час. Тоді, при першому знайомстві, здалося, що жінка схаменулася. Знайшла нового чоловіка. Знову народила діток. Я якось сказала їй, що можна було б отримувати грошові виплати на новонароджених. Вона ж навіть не знала, з чого почати оформлення паперів. З’ясувалося, що діти не зареєстровані. Та що там свідоцтва про народження, у тридцятирічної жінки не було паспорта. Як потім вона сама зізналася, його у неї не було взагалі ніколи. Що ж, відправляємо ми запит у Приморський край. Звідти ми отримали копію її свідоцтва про народження. І тільки тоді змогли оформити документи непутящій матері. Якось я зустрічаю матір її чергового цивільного чоловіка. Жінка стала скаржитися, що її «невістка» зовсім не дбає про дітей. Я, щоправда, й сама бачила що молодиця буває напідпитку й малюки часто одягнені не по сезону… Та коли побачили, що відбувається у неї вдома, і коли поговорили з горе-матір’ю, і почули, що діти, власне, їй і не потрібні, то вилучили малюків і оформили їх у Рівненський будинок дитини. Знаю, що вони потрапили на виховання у дуже хорошу родину. Ця жінка опісля звинувачувала мене, що їй ніхто не заплатив… за дітей. Сурогатні матері, мовляв, отримують шалені гроші, а її дітей… забрали безкоштовно. Шок… Завжди вона розмовляла зі мною агресивно. І якось я зустрілася з нею в темну пору доби. Знала, що ця жінка неодноразово сиділа у в’язниці. Ну, думаю, Віта Дмитрівна, настав час розплати. Та я їй сказала:«Доброго вечора» і помітила, як недобрий вогник у її очах згас… Минуло кілька років – і ось я знову чую про цю особу. Вона «кочувала» від одного чоловіка до іншого, аж поки не стала жити у підвалі. Там вона нещодавно й народила дитину без допомоги медиків. Ми, дізнавшись про це, відправили породіллю з дитиною до перенатального центру. Уже від лікарів я дізналася, що малюк дуже хворий. «Матуся» передала йому цілий «букет» хвороб, в тому числі й венеричних… Їхала додому й ридала. Яка ж доля чекає на цю крихітку? Скільки йому доведеться перетерпіти по лікарнях, аби повернути втрачене ще з лона матері здоров’я? Чому деякі батьки настільки безвідповідальні, що прирікають своїх дітей на страждання? Та ясна річ, відповіді на ці питання я не знаходила…
«Тільки тихо! Мама не знає, куди я їду»
– Працюємо й з атовцями. 2014. Ніхто не чекав війни. Та й з Квасилова пішли боронити українські кордони добровольці. І тут як грім з ясного неба страшна звістка – загинув у війні з окупантом Олександр Суліцький. Хтось сказав, що може б варто було виділити спеціальне місце на кладовищі для поховання героїв. Однак заступник селищного голови Анатолій Котовський заперечив: «Хай Бог милує! То перший і останній загиблий квасилівчанин. Хай всі живі й здорові вертаються. Не треба ніякої землі виділяти!». Ви знаєте, і справді, Господь милує. Нехай би вже той жах швидше минув…
Добре, що в Квасилові всі жителі згуртувалися і у найважчі 2014-2015 роки всім миром збирали для своїх бійців провізію, бронежилети, каски, теплий одяг…. Вдячна підприємцям селища. Ми щоразу завдяки їм мали можливість передати на фронт передачі. Часом передавали сумки й через бійців, які приїхали у відпустку. Раз односельчани принесли бійцям цигарки і ще якийсь крам. Телефоную одному з атовців, котрий на наступний день їхав на Схід, чи забере передачу, питаюся. Він мало не пошепки в слухавку: «Тільки тихо! Мама не знає, куди я їду». Прийшла я, думаю, як то передати сумку, аби мама не помітила… І тут бачу жінку, яка збирає синові речі і втирає тихцем сльози: Так-так, не знає вона, куди ти їдеш…серце матері не обманеш – Не без емоцій розповідає Віта Дмитрівна.
Врятували від голоду
–. Не лише дітей доводиться рятувати від горе-батьків. А іноді й батьків від дітей. Нам повідомили, що дочка відбирає у старенької матері пенсію і пиячить. Тож я разом із правоохоронцями відвідала цей дім. Від побаченого були шоковані навіть поліцейські. Бабуся була мало не заморена голодом. Ми спитали у неї, чи їла вона щось сьогодні. Немічна жінка сказала, що тільки «Мівіну». Я вийшла в магазин і накупила стільки продуктів, скільки змогла донести. Дещо з готової їжі, аби старенька змогла попоїсти. Розуміла, що й дочка з зятем теж не мають чого їсти. Коли в домі панує «зелений змій», завжди так…
Що ж ми, соціальні працівники, робимо в таких випадках? Спілкуємося з такими людьми, спонукаємо знайти роботу, міняти своє життя. Іноді, особливо у випадках неналежного виконання батьківських обов’язків навіть тиснемо. Іноді це спрацьовує. Іноді доводиться вдаватися до крайнього способу – вилучаємо дітей із родини. Хоча до останнього намагаємося врятувати сім’ю. Дитині краще завжди з батьками. Хай яка та мама буде, хай прийде додому напідпитку, а дитина її любить. Тож ми й намагаємося допомогти батькам повернутися до нормального життя, адже вони не мають права зрадити свою дитину…
Мама Леся
– Страшно, коли бачиш дитину, чи літню людину, котрі страждають через своїх родичів. І весь їхній біль проходить через серце і душу. За 20 років роботи у цій сфері набачилася усякого. І, можливо, хтось скаже, що ця робота не для вразливих жіночих нервів. Однак я знаю, якщо не я, то хто? Результатом моєї з колегами роботи є врятовані людські життя і навіть долі. Як от історія з жителькою Олесею Антонюк, котра сама, попри важку хворобу, взялася за виховання двох онуків. І ми переконали соцслужби залишити хлопчиків у родині.
– Дуже багато, – розповідає далі Олеся Василівна, – родині допомагає сільська рада, і особисто Віта Дмитрівна Кисільова. Адже саме вона доклала багато зусиль, щоб діти залишилися вдома.
– Ось саме завдяки таким прикладам я не перегоріла професійно й хочу далі працювати на благо громади. Робота непроста, але, з Божою поміччю, я завжди відкрита до людей і в будь-яку хвилину готова вислухати і підтримати кожного. Щиро вдячна за співпрацю та розуміння людині слова і просто порядній співчутливій людині в.о. голови Рівненської райдержадміністрації Сергію Подоліну, моїм наставникам і добрим порадникам екс-голові Квасилівської селищної ради Дмитру Крету, директору Квасилівського НВК «школа-ліцей» Вірі Людвік, приватним підприємцям Галині Шепеляк, Ользі Кожевніковій, Марії Диб’як – каже пані Віта.
Анна ЛЕГКА

Вас можуть зацікавити такі матеріали