ЮВІЛЕЙ ПОНАД СТА ЖУРНАЛІСТІВ

Цього, 2019, року мені виповнилося 88. А моїй рідній газеті – 80. Вона молодша за мене на 8 років. Але як для газети, — то вік поважний, історичний…
Коли я 65 років тому переступив у Рівному поріг редакції обласної газети «Червоний прапор», одне я запам’ятав назавжди. Доля дарувала мені, молодому, працювати,відразу ж після закінчення факультету журналістики Київського університету,у великому, міцному, доброму, творчому колективі.
Як зараз бачу серпень 1955 року, хоча й минуло багато часу. Перший, до кого я зайшов у редакції, був Володимир Бурлай. Він вже мав «солідний» стаж роботи – два роки, як і Валентина Величко і Василь Калита. Вони раніше за мене закінчили університет. Пам’ятаю, вони були і першими читачами моїх матеріалів, першими наставниками, які об’єктивно і принципово оцінювали мій скромний журналістський доробок. А коли через два-три роки прийшли Іван Сподаренко та Володимир Лівенцев, теж випускники Київського університету, ми подружилися, спільно випускали «Комсомольську сторінку» і писали матеріали до недільних номерів газети. Володя Лівенцев, невгамовний, шукаючий – згодом працював у газеті «Сільські вісті», як і Іван Дубенко, колишній власкор і фейлетоніст «Червоного прапора», автор кількох книг гумору. А ще Адам Войтович, завідувач відділу пропаганди редакції, а з роками керівник Київського корпункту газети «Правда». Забрала до себе столиця наших здібних журналістів Олександра Федрицького та Петра Бакуменка, які стали провідними працівниками РАТАУ – телеграфне агентство України, – як і Володимир Бурлей, який його очолив. Івана Сподаренка, який тривалий час очолював «Сільські вісті».
Та перш, ніж далі розповідати про колектив, у який я вливсь і роками працював, хочу зазначити. Я помітив у ньому велику чудову рису:
зберігати і примножувати героїчні і творчі традиції газети, шанувати пам’ять про своїх колег. І вчити цьому нас, молодих. Мені запам’ятався перший повоєнний ювілей 1959 року – 20-річчя газети «Червоний прапор», яка народилася 18 грудня 1939 року. Колектив відзначав це – і в статтях та замальовках про журналістів у газеті, в розповідях запрошених ветеранів-журналістів, і в редакційних та громадських урочистостях з цієї нагоди.
У зв’язку з цим хочу коротко сказати про журналістів перших довоєнних, воєнних і повоєнних років: 1940-1950.
Ми маємо скупі відомості про склад колективу редакції сорокового, половини 1941 років. Цьому завадила війна. В Рівненському державному обласному архіві були знищені особисті справи журналістів, номери газет. Але мені пощастило, я мав тоді зустріч і розмову із ще живим ветераном газети і учасником тих незабутніх років, завідувачем відділом торгівлі і культури редакції Семеном Ялижком.
Головним редактором був Йосип Овчаренко. Він загинув у роки Великої Вітчизняної війни у званні полковника в боях з гітлерівцями під Сталінградом. Заступником його був Євген Орленко, відповідальним секретарем – Михайло Бакай, літературним працівником Володимир Шахнюк і, вже згадуваний, Семен Ялижко.
Героїчною сторінкою в історії газети є її бойовий шлях як органу підпільного обкому КП(б)У та штабу партизанських загонів Рівненщини. 21 квітня 1943 року в селі Дібрівськ на Поліссі вийшов перший номер підпільної газети «Червоний прапор». Кожен номер розповідав про героїчну боротьбу народних месників, ніс людям правду, кликав їх на боротьбу з ненависним ворогом. Пізніше, 9 вересня 1968 року у селі Дібрівськ Зарічненського району було споруджено пам’ятник газеті. Це відзнака мужності й пам’яті журналістів і друкарів «Червоного прапора» — редакторів Митрофана Зубашева, Гната Бескромного, відповідального секретаря Віри Євсеєвої, працівників газети і друкарні Марії Почкаєвої, Івана Кавери, Василя Смогаля, Івана Даленка, Андрія Дугинця.
Після визволення Рівного від гітлерівських загарбників уже 5 лютого 1944 року почав знову виходити «Червоний прапор», редакцію якого очолив Гнат Бескромний. У п’ятдесяті роки редакторами були Анатолій Крашаниця та Василь Стецюк. Першотворцями газети в повоєнні роки були колишні воїни і партизани, вчителі і культпрацівники, які стали журналістами, — одні за професією, інші – за покликанням: заступник редактора Лаврентій Кравцов, завідуючі відділами Микола Раєвський, Катерина Білошицька, Олександр Мошняга, Іван Чміленко, кореспонденти Сергій Лагодзінський, Іван Ситнік, Василь Лавренюк, Олександр Швед, Йосип Давигора, Іван Даниленко, Іван Артемович.
У п’ятдесяті і шістдесяті роки поряд із досвідченими працівниками редакції, такими, як Михайло Бабій, Василь Грущенко, Станіслав Біляк, Олексій Крючков у редакції працювали здібні випускники Київського і Львівського університетів Василь Калита, Іван Сподаренко, Володимир Лівенцов, Олександр Федрицький, Адам Войтович , про яких я вже згадував на початку розповіді, Василь Кохан, Юрій Щупак, Станіслав Закусило, Ванда Маковська, Микола Терешко. До них слід додати імена таких професійних журналістів, які вписалися у наш колектив із інших газет, як Євген Шепітько, Валерій Сидорук, Олексій Григор’єв, Сергій Мельничук, Володимир Кобись, Петро Велесик.
Першим моїм червонопрапорським редактором був Михайло Григорович Медяник, а пізніше газету очолив Василь Миколайович Холявчук. Це були люди загартовані життям і війною, вмілі організатори редакційного колективу. Я і мої колеги вчилися у них мудрості, врівноваженості, колективного обговорення і вирішення творчих питань. І ми їм, ветеранам, завдячні багато в чому – і в праці, і в житті.
З приємністю згадую заступника редактора Петра Павловича Герасименка. Не перебільшую, коли скажу, що для нас, молодих, він був добрим і вимогливим батьком. І про нього у всіх залишилася світла пам’ять, як і про іншого заступника редактора, здібного журналіста, вмілого організатора Михайла Порфировича Бабія Свою вагому частку у творчий доробок газети, у становлення колективу вніс і заступник редактора Андрій Іларіонович Свистун, який потім багато років очолював одеську обласну газету «Чорноморська комуна».
Та найбільше ми тягнулися душею до відповідального секретаря редакції Василя Кузьмича Андрійчука, людини закоханої в свою професію. Він був завзятим рибалкою і гарним гумористом. Як ми всі раділи, коли з’явилася перша книжечка Андрійчука «Рибальські усмішки». У серцях всіх, хто знав Василя Кузьмича бринять його задушевні пісні, які він чудово виконував під бандуру.
Саме він, Андрійчук, подав мені, голові обласного літоб’єднання, у 1957 році ідею створення альманаху. І ми разом з ним видали перший в області альманах «Літературна Рівненщина».
Зі сторінок альманаху, як і з нашої газети «Червоний прапор», постали перед читачем імена багатьох авторів,що стояли під віршами, нарисами, повістями, гуморесками. Згодом вони стали справжніми майстрами слова, відомими прозаїками та поетами не лише у нашому краї, айв Україні. Серед них Петро Гуріненко, Григорій Дем’янчук, Володимир Кобись, Сергій Мельничук, Анатолій Котовський, Кім Закалюк, Олексій Григор’єв, Петро Велесик, Юрій Береза, Василь Басараба, Валентин Монаєнков та інші.
У повоєнні і вісімдесяті роки «Червоному прапору» віддали свої творчі здібності і натхненну працю Вадим Симакович, Федір Запорожченко, Сергій Лагодзинський, Олександр Молчанов, Ніна Казаніна, Зінаїда Басирова, Алла Ясинська, Федір Поліщук, Микола Пасічник, Андрій Косік, Микола Камінський, Борис Бобер, Микола Рябчук, якмх уже немає серед нас.
Згадую і таких здібних журналістів, що працювали свого часу на різних відповідальних посадах. Це, зокрема, Олексій Григор’єв (власкор газети «Сільські вісті»), Станіслав Закусило (власкор газети «Радянська Україна» у Чернігові), Анатолій Миронюк (голова обласного комітету по телебаченню і радіомовленню), Валерій Сидорук (кандидат історичних наук, доцент Ровенського інституту культури та факультету журналістики МЕГУ), Павло Здоровило (фотокореспондент РАТАУ в Полтаві), Галина Проніна (завідуюча відділом обласної газети «Радянська Житомирщина»), Іван Пащук (власкор «Робітничої газети») та інші.
Багато працівників нашої газети відзначено державними нагородами, почесними грамотами, стали заслуженими журналістами України. Зокрема, серед славетного загону заслужених, — Микола Терешко, Григорій Дем’янчук, Василь Кохан, Андрій Бабінець, Олександр Федрицький, Євген Цимбалюк, Володимир Комаровський, Людмила Мошняга, Василь Герус.
За роки роботи в редакції газети «Червоний прапор» я разом з колективом відзначав пам’ятні віхи нашого шляху: двадцятиріччя, тридцятиріччя, сорокаріччя… Особливо запам’ятався 1979 рік. До 40-річчя народження газети нас нагородили орденом Дружби народів. І я, як головний редактор газети, вручений орден прикріпив на редакційний прапор 20 грудня 1979 року в день урочистостей у Рівненському палаці текстильників.
А п’ятдесятиріччя – останній ювілей газети під назвою «Червоний прапор» — колектив відсвяткував 1989 року. З того часу і в наступних роках відбулися значні історичні, економіко-політичні зміни в Україні і, звичайно, життєві в долі журналістів з нашої когорти. Український народ одержав вимріяну віками вільну самостійну державу. Змінився устрій, суспільно-політичний лад, змінилася структура преси.
Після реорганізації «Червоного прапора» як газети обласної партійної організації Компартії України і обласної Ради депутатів трудящих, вона стала у грудні 1991 року громадсько-політичною газетою «Вільне слово». Нині просто громадсько-політична газета, засновником якої є колектив редакції.
Газета «Вільне слово» — спадкоємець і правонаступник «Червоного прапора» з грудня 1939 року, про що зазначається у вихідних даних. Очолював колектив колишній заступник головного редактора «Червоного прапора» Михайло Горопаха. Працювали там досвідчені червонопрапорці Юрій Щупак, Андрій Косік, Володимир Кобись, Володимир Шишков, Микола Камінський, яких, як і Михайла Горопахи, не стало кілька років. На заслуженому відпочинку і наші вихованці у «Вільному слові» Валентина Маковська, Валентина Захарчук, Володимир Комаровський, Василь Басараба, Людмила Мошняга.
Сьогодні колектив редакції газети «Вільне слово» очолює досвідчений і здібний журналіст Андрій Бабінець. Він разом із невеликим гуртом молодих та досвідчених творчих і наполегливих журналістів роблять своє видання гідним і популярним у нашому краї.
Я назвав майже 100 прізвищ журналістів. Хай вибачить мені читач за цей довгий перелік прізвищ. Але всі вони (пробачте, кого назвати забув) заслуговують, щоб їх назвали, щоб їх згадали. Бо це було і є чудове журналістське плем’я – людей із допитливим розумом і нестандартним мисленням, з небайдужою душею і палким серцем.
Сьогодні, 18 грудня 2019 року, наші мужні і мудрі, працьовиті і гарні рівняни відзначають 80 років від дня народження своєї улюбленої газети «Вільне слово». Хай і надалі її полум’яне слово яскрить і дихає турботою про долю людей, возвеличує їх працю в ім’я України, оспівує неповторну красу Полісся.
Георгій Сербін,
заслужений журналіст України, працював у редакції понад 35 років, з 1955 по 1991 роки, був завідувачем відділів, заступником редактора, головним редактором газети “Червоний прапор”

Вас можуть зацікавити такі матеріали