Рани – вторинне, а їхня любов – головне

«Діти мої – моя гордість, моя радість, мій біль і всі мої тривоги». Так почав свою розповідь про найрідніших Олександр Захарчук із Малятина Гощанського району. Є чим пишатися Олександрові, адже разом із дружиною поставив на ноги доньку та двох синів. Є за що боліти душею – у розквіті сил, заледве проживши 16 років, до Всевишнього полинув син Ярослав. Невимовні біль і тугу батьківського серця зрозуміють лише ті, хто сам утрачав рідних. Є чим тривожитися Захарчуку, адже син Іван добровольцем пройшов пекло війни на сході України, а нині лікується від осколкових поранень та контузій в одному з госпіталів Рівненщини. Нелегка доля в його сина, але Іван вартий того, аби на нього рівнятися. Іван – справжній син України.
Народився Іван 18 квітня 1997 року в Малятині. У цьому мальовничому селі промайнуло його дитинство та шкільні роки. Можливо, саме приклад тата, який під час строкової служби в Радянській Армії брав участь у кількох воєнних конфліктах за кордонами СРСР, і став визначальним у виборі майбутньої професії. Із самого дитинства хлопець мріяв стати військовим. Його пристрасть до військової служби була настільки сильною, що він часто майстрував із підручних матеріалів різноманітну військову амуніцію, зброю. Ще й нині батько зберігає ті синові вироби.
Закінчивши школу та здобувши в одному з рівненських технікумів професію слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, у віці 18 років Іван укладає контракт про проходження військової служби в ЗСУ.
Починаючи з 29 березня 2016 року, батькове серце не знає спокою ні вдень, ні вночі. Саме з того часу Іван у складі одного з військових підрозділів постійно перебуває на вістрі боротьби з окупантами. Багато горя довелося зазнати нашому землякові, але є чоловікові й чим пишатися. Не злякався! Не зрадив! Нещадно бив ворога, крок за кроком звільняв рідну землю. Не плакав, коли, стікаючи кров’ю, лежав в окопі з десятками осколків у тілі. Зціпивши зуби, непритомніючи від утрати крові, перев’язував пораненого побратима.
Свій позивний «Звіробій» наш земляк заробив, дивлячись щодня в обличчя ворога. Іван – снайпер. Таких, як він, сепаратисти в полон не беруть (як і кулеметників та бійців націоналістичних формувань) – розстрілюють на місці. Але такої смерті Іван ніколи не боявся, був упевнений, що живим у руки ворога не потрапить. Про незламну мужність нашого захисника свідчить те, що коли інші бійці зберігали для себе останній патрон, Іван зберігав гранату. Щоб не просто загинути, а й забрати із собою щонайбільше ворогів.
Не вірте, що він хотів померти. Іван любить життя, безмежно кохає свою дружину Альону, маленьких ангелочків-донечок Анну та Анастасію. Але заради мирного неба над їхніми головами ладен був віддати все, зокрема й власне життя.
Війна на все життя вгризлася в Іванове тіло. Численні осколки, які так і не витягли (сидять у небезпечній близькості від важливих життєвих органів), та дві контузії навряд чи коли полишать чоловіка в спокої. Як і спогади про той, останній бій, коли він разом із побратимом Іваном відбивав атаки кількох десятків ворогів. Понад п’ять годин прикривали два Івани свій рубіж оборони. «Сепари» не пройшли. Не маючи змоги обійти наших хлопців, вони вирішили знищити їх, засипавши мінометними мінами. Кілька їх розірвалося майже поруч із хлопцями. Побратима Івана поранило сильніше, один з осколків вирвав понад 12 сантиметрів сухожилля. Якби не наш земляк, той, непритомний, стік би кров’ю та помер. «Звіробій» не лише дав раду собі, перев’язавши рани, а деякі з них просто заткнувши марлевими тампонами. Він стягнув у вирву від міни друга Івана, перев’язав його рани та прикрив зверху своїм зраненим тілом. Так і лежали двоє у воронці, чекаючи смерті. Аби не потрапити в руки ворогів живими, Іван стискав у складених на грудях руках гранату, чеку був готовий вирвати зубами.
Але й побратими не залишили друзів на поталу сепаратистам. Уже майже поночі знайшли героїв за допомогою квадрокоптера, підповзаючи до них, гукали лише їм відомі паролі, аби хлопці не підірвали себе.
Той дивовижний бій і такий само порятунок припали на Івана Богослова. Тому день цього святого на все життя став для нашого земляка та його побратима ще одним днем народження.
Нині Іван заліковує тілесні рани в госпіталі. Звісно, ці рани медики загоять, а от як бути з ранами душевними? Вони ж значно болючіші за тілесні, хоч і невидимі. Тут найліпшими ліками будуть лише любов дружини та донечок, батькова й сестрина підтримка, розуміння друзів, односельців. Насамперед розуміння того, що саме такі хлопці, як Іван, ціною власної крові, а інколи й життя, утримували та утримують мирне неба над Україною. Над нами, шановні земляки. Уклонімося низько захисникам. Тільки завдяки їм Україна ще є Україною, а не окраїною держави новітніх ординців.

  • Я дякую Всевишньому за моїх синів, – сказав Олександр Захарчук. – З болем згадую сина Ярика (минає 260 днів, як Господь покликав його до Себе). Постійно молюся за здоров’я та благополуччя доньки. Пишаюся сином Іваном. Щиро радію, що нарешті він буде поруч зі своїми дітками й дружиною, сіятиме хліб. Швидше б війна покинула його серце…
    Олександр ФОРМАНЧУК.

Із записника учасника АТО
Хтось скаже мені, що я погано сплю,
Ніби я перестав усього боятись.
А я скажу, що ще війною живу
І до рідної хати ще довго буду вертатись.

Хтось скаже мені, що я не вмію сміятись
І плакати теж розучився у пеклі війни.
А я пригадаю, як ми перестали боятись,
Хоч міни і «гради» шуміли посеред весни.

Стояли на смерть мої дорогі побратими,
І я весь у ранах поруч із ними лежав.
І плакало небо дощами сіро-сумними:
Підрозділ на себе ворожий вогонь викликав.

Не можу заснути, бо сняться мої побратими,
Душа моя рветься і рветься у бій.
Я подумки знову і знову стаю поруч з ними
За Україну, родину і край дорогий мій.

Не треба журби. Здолаємо ми супостата,
І мир запанує на нашій квітучій землі.
Прокляття впаде на голову карлика-ката,
Й ім’я його зникне в туманній імлі.

Там, на війні, ми про мир лише говорили,
Про зустрічі мріяли, бачили небо ясне.
Мене і дружина, і тато, і доньки зустріли,
Рани – вторинне, а їхня любов – головне.

Ви нас не засуджуйте, люди, я вас прохаю,
Молімось постійно і щиро, друзі, за всіх,
Хто край захистив, а сам полинув до Раю,
Щоб військо поповнити ангелів неземних.
Іван Олександрович,
захисник України з позивним «Звіробій».

Вас можуть зацікавити такі матеріали