«Я навчилася жити з однією рукою, а деякі не можуть дати собі ради і з двома…»

Симпатичну, тендітну і струнку Дарину Кірішко, по-простому – Дашу, у Вараші знають, напевно, всі. Активна і непосидюча, щиросердечна і мила – дівчина з перших хвилин знайомства вже здається давнім другом, з яким можеш спілкуватися про все на світі. Та, попри щиру й природну комунікабельність, одразу ж відчувається сталевий характер, який сформувався завдяки непростим життєвим обставинам. Даша народилася з вадою: дисплазія лівого передпліччя. Однак це не завадило їй стати фітнес-інструктором, до якого на заняття чи не в чергу стають…
«Народилася я в 1990 році другою дитиною в сім’ї. Чому відсутня моя ліва рука – ніхто не казав і ніхто не знає, бо в ті роки й УДЗ як такого не було. У старшої сестри все добре. А мене спочатку в пологовому відділенні певний час мамі навіть боялись показувати, бо не знали, як відреагує, казали, мовляв, знаходжусь під апаратом дихання, – розповідає Дарина. – А як вона могла відреагувати – для всіх це стрес і шок. Але моя мама найкраща, вона робила все, щоб уберегти мене від жорсткості нашого світу.
Мама і сестра мене від усього оберігали, обмежували в роботі по дому, шкодували, а я навпаки, хотіла довести і показати, що я така, як і всі, – здатна робити будь-що. В результаті вийшло так, що мамі завдавала клопотів. Напевно, вже зараз треба визнати, що я росла таки проблемною дитиною, бо мамі, бувало, перепадало через мене чи то в садочку, чи то в школі. Однак вона ніколи не давала мені сумніватися в собі,завжди захищала. Завдяки її моральній підтримці я витримала всі неприємності і незручності у своєму дитинстві.
Особливо жахливо згадувати, – пригадує Дарина, – про перший протез, який поставили мені у три роки, він був важкий, страшенно незручний, із металевими вставками. Усі металеві частини протезу скрізь давили і натирали до крові. На спині і досі залишилися шрами… Щоб якось їх приховати, я набила татуювання, яких у мене багато. І я їх люблю. Вони – частина мого життя і моєї історії. А історія, видно, – не така, як у всіх. І я цим пишаюсь… Значно пізніше я випадково дізналась про одну фірму у Львові, яка виготовляє протези на держзамовлення. Хороші протези».
Мабуть, найбільше Дарині таки запам’яталося дитинство. Розповідає молода жінка: «…у дворі мене боялися через мій протез. Дражнили. Я це терпіти не збиралась, і кожному, хто намагався мене образити, давала здачу. В результаті заробила стійкий авторитет – зачепити мене боялись і малі, і дорослі. Дівчатка зі мною не грались, а хлопці поважали за те, що могла за себе постояти. Це також вплинуло на формування характеру».
Із власного досвіду дівчина підтверджує, наскільки важко знайти роботу людині з інвалідністю: «У18 років дали мені третю неробочу групу інвалідності – у мене сформований лікоть. Це, мовляв, якось позитивно впливає на мою працездатність. А закінчила я ВМУРЛ «Україна» (бакалавр із мистецтва і дизайну). Та знайти роботу в Рівному не змогла. Варто було роботодавцю мене побачити з протезом – і одразу – «до побачення!» Повернулась у Вараш. Тут шукала роботу навіть продавця, переконуючи, що я все можу робити! Та ніхто не хотів перевіряти мої слова на ділі».
Однак справа життя таки дала про себе знати. Зважаючи, що людині у будь-якому разі дається вибір і шлях, Дарина Кірішко не лише побачила його, а й зробила успішним. Розповідає: «Аби не допустити викривлення хребта, я мусила регулярно займатися спортом. Ще в школі ходила на боротьбу, плавання, танці. Тренер із плавання на мене покладав великі надії, бо я завжди мала сильні ноги. Однак через певні обставини плавання я покинула. Тепер дещо й шкодую…
Але ніколи не пізно все почати заново. Спорт же загалом я ніколи не покидала. В минулому році я розписала для себе дошку успіху з планами на майбутнє, серед яких була прописана мета стати фітнес-інструктором. І це сталося!
Тепер спорт – це моє все, моє життя! Коли відкривався новий фітнес-клуб «Restart» у Вараші, я ризикнула туди працевлаштуватись. Поїхала до них у Березне на співбесіду. Все йшло чудово доти, доки я не сказала, що не маю однієї руки. Начальниця була збентежена, але я, знаючи, чим може ця розмова закінчитися, попросила: «Будь ласка, спочатку оцініть, що я можу!» Вона погодилась, і я пішла на тренування. За місяць навчань і тренувань отримала диплом фітнес-інструктора. І ось я працюю у Restart. Треную жінок джампінгу – це інтенсивне тренування аеробного характеру з використанням пружного батуту. Поки що ми єдині, хто пропонує джампінг у нашому місті і районі. Жінки із задоволенням відвідують фітнес-клуб, а я з не меншим задоволенням допомагаю їм заново відчути себе гарними і привабливими. Поки що найкращий результат серед моїх дівчат – мінус 9 кг зайвої ваги за місяць тренувань».
Звісно, що найважче Дарині було спочатку, та й сама робота, як і всяка інша, вимагає певних зусиль, проте ця молода й загартована долею жінка надзвичайно любить свою роботу, а це – головне! Що ж до побутових дрібниць, то каже: «Навчилася всьому сама. Шнурки змогла зав’язувати за допомогою зубів ще у ранньому віці. Найважче було чистити картоплю…».
«А коли вийшла заміж, завагітніла, ділиться Дарина, – всі з недовірою ставилися до цього: відмовляли, навіть радили зробити аборт, бо були переконані, що або дитину таку ж народжу, як сама, або ж просто не впораюся. Народила, впоралася. Пам’ятаю, всі дивувались і жахались, як я мила свого сина, підтримуючи його маленьке тіло своїм коліном. Зараз мій синочок вчиться у школі. Він – мій сенс життя».
А у житті, як і тоді, так і тепер буває по-різному… Та його варто сприймати таким, яке воно є. Для одних воно – нібито нормальне, як у всіх, для інших – суцільне випробування, яке потрібно пройти з гідністю. Для чогось воно дано. І Дарина Кірішко – одна з тих, кому випало жити, витрачаючи значно більше зусиль на те, щоб жити, як інші.
Насамкінець розповідає Дарина про такий епізод: «Якось влітку йшла вулицею, повз мене проходила незнайомка з дитиною, та й каже синові: «От, бачиш тьотю? Як будеш балуватися і погано себе вести, станеш такий самий – без руки, як ця тьотя!» Та я вже давно на таку дурість не ображаюся, мені шкода ту обмежену маму, яка не розуміє, що говорить дитині… На щастя, я навчилася жити з однією рукою, а деякі не можуть дати собі ради і з двома. Кожному – своє…».
І не хотілося б завершувати розповідь про цю чудову, цілеспрямовану і навіть героїчну молоду жінку на такій сумній ноті, адже вона досягла успіху, щастя і радості, вона воістину відчуває це своєю душею. Тому і справді – кожному своє…
За розповіддю Олени Стельмащук «Історія Даші Кірішко – фітнес-інструктора з протезом руки»

Вас можуть зацікавити такі матеріали