«Наш Сашко» ввійшов у безсмертя


Так кажуть про Олександра Ярмоліча, 23-річного десантника 80-ї аеромобільної бригади, командира відділення мінометної групи, що віддав життя, боронячи незалежність та цілісність України у неоголошеній українсько-російській війні, у його рідному селі Велюнь, що на Дубровиччині.
Під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» Луганської ТЕС, Сашко був тяжко поранений. 31 січня 2015 року, у лікарні міста Щастя він помер… Як ріже вухо, який недоречний збіг – помер у місті Щастя. Хіба може місто Щастя стати місцем трагедій? Йому б те щастя пити, наче спраглому воду: молодий, ще не встиг зародити нове життя, недолюбив, недотворив. Став праведником, ангелом на небі, бо немає більшої жертовності, аніж віддати життя своє за народ, з якого ти проріс, за землю, що дала тобі сили.
*
У 2008 році Олександр, по закінченню школи, вступив до Рівненського вищого професійного училища при МВС України. У квітні 2012 призваний до лав ЗСУ. Проходив службу у славній 80-й Львівській аеромобільній бригаді. Згодом підписав контракт для продовження служби в Українській армії.
Війна. У серпні 2014 року він став у перші ряди захисників Батьківщини, хоча міг би займатися тактичною підготовкою своїх товаришів у частині. Його поважали побратими й командири. «Сашко не знав слова «ні». Був першим там, де найскладніше. Це його слова: «А хто, як не я? Я повинен! Перемога буде нашою!, – говорить про нього командир взводу Сергій Васильович. – Дуже доброзичливий був, кожному допоможе, підтримає».
7 грудня 2014 року Олександр приїхав у відпустку. Раділа мама, батько, сестричка Катя. Раділи односельчани. Вчителі та учні запросили на зустріч у школу. З притаманною йому скромністю, він розповідав про страшні воєнні будні, з болем згадував полеглих товаришів.
15 січня Сашко повернувся в зону АТО. А вже 2 лютого вантаж «200» з тілом Героя, стоячи на колінах, зустрічала Дубровиччина. Це був перший загиблий в районі. Саме на його похоронах поліщуки зрозуміли, що війна не десь там далеко – вона ось тут, забирає наших дітей. Похорон Олександра дав потужний поштовх консолідації земляків, росту їх патріотичності, ненависті до проклятого Путіна. Посмертно Олександра Ярмоліча нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст. На будівлі школи, що носить тепер його ім’я, встановлено меморіальну дошку Герою, на його честь в селі закладено парк та проводиться футбольний турнір в його пам’ять. Не лише батьки, а й голова сільради Олена Наумець, директор школи Світлана Охмак піклуються про те, щоб Олександр був навічно в пам’яті земляків та став зразком для наслідування підростаючих велюнців.
*
Минуло 5 років із дня загибелі нашого мужнього земляка. Побратими, друзі, представники громадськості, родичі зібралися в суботу, 1 лютого, у його рідному селі, де він похований, щоб вклонитися світлій пам’яті Героя.
У місцевому Свято-Покровському храмі відбулася панахида за загиблим. У меморіальному куточку школи імені О. Ярмоліча розповіли гостям про коротке, але яскраве життя Олександра. Потім усі гуртом пішли вклонитися могилі воїна.
“Кажуть, Бог забирає кращих, – сказав один із побратимів Олександра Ярмоліча. – Правда, не знаю навіщо?.. Сашко був мужнім воїном, надійним другом, чудовою людиною, щирим патріотом. Багато разів він, ризикуючи життям, рятував своїх побратимів. Пробачте, що не вберегли…”
Батьки Олександра – щирі добрі люди, не дивно, що виховали такого сина. Рана у їхньому серці не загоїться ніколи, але вони не озлобилися й не замкнулися в собі. Горе зробило їх ще чутливішими до чужої біди. Вони знають, що їх син віддав життя за Україну, пишаються ним і чекають благословенного миру, щоб більше ніколи не гинули наші діти
«Мамо й тату», – звертаються побратими сина до пані Інни та пана Миколи, батьків Сашка. Інна Василівна, зі сльозами на очах, пригортає їх до серця: «Синочки мої… Хай у вас все буде добре. Я вами живу, та ще онучком і донькою. Ви – моє все. Як я чекаю вашого приїзду, як люблю готувати для вас, бо мені здається, що й мій Сашко десь поміж вами. Він був таким добрим, веселим, жвавим, товариським, подільчивим».
Десять побратимів Олександра Ярмоліча з 80-ї аеромобільної бригади приїхали цього разу із Львова, Києва, Хмельницького, щоб ще раз вклонитися пам’яті товариша. «Не кожному Господь дає право боронити рідну землю, сказав Володимир, побратим Олександра. – Ми обрані. І коли хтось скаже: «Вас ніхто туди не посилав» – ми не образимося, бо справді пішли на війну добровольцями. Не ховалися по закордонах, як багато хто. У мене підростає син. Я не хочу, щоб колись він пішов на війну, тому пішов її зупинити, аби не дійшла до наших домівок. Сашко загинув, та вічно буде жити в нашій пам’яті. Ми заплатили кров’ю за право розмовляти рідною мовою, за надію на щасливе майбутнє наших дітей в незалежній Україні. Ми пам’ятаємо Сашка, ми боремося, і ми поборемо».
Оксана СЛОБОДЗЯН

Вас можуть зацікавити такі матеріали