Маленька гордість батькового серця

Торік, коли син Олександр закінчив Русивельську ЗОШ І-ІІІ ст., перед нашою сім’єю практично не стояло питання про його дальше навчання. Син із дитинства хотів стати ковалем, тож у цьому напрямку ми й шукали навчальний заклад, який би дав йому можливість реалізувати свою мрію. Зізнаюся, усі наші сподівання були пов’язані з Рівненським ЦПТО ДСЗ, зокрема Гощанською районною філією РОЦЗ, де навчають ковальства. На жаль, через об’єктивну причину (на час закінчення курсів Сашкові ще не виповнилося б 18 років) навчатися цього ремесла він не зміг. На сімейній нараді вирішили йти іншим шляхом – порадили Олександрові спочатку опанувати професію електрогазозварника, а вже опісля вивчитися на коваля.
Вибираючи навчальний заклад, ураховували все. Насамперед відстань, умови навчання та мешкання, специфіку проходження практики, виплату стипендії, наявність так званих «добровільних» внесків, навіть криміногенну ситуацію.
Разом із сином відвідав кілька навчальних закладів, де набувають фаху електрогазозварника. З кількох варіантів вибрали Рівненський технічний коледж НУВГП. Чому саме цей заклад? З власного досвіду знали (кілька років тому професійну освіту тут здобувала наша донька Тетяна), що колектив коледжу не лише дуже серйозно ставиться до власної репутації, а й знання своїм студентам дає дуже ґрунтовні. Отож, починаючи з 1 вересня 2019 року, Олександр навчається в Рівненському технічному коледжі, опановуючи спеціальність електрогазозварника.
Як батько не втримаюся та похвалюся. Навчальний процес синові не просто подобається, знання він усотує, як губка воду. Тим паче, що в коледжі створено всі умови для повноцінного набуття професійних навиків.
Зізнаюся, були певні труднощі з улаштуванням сина в гуртожиток коледжу, але завдяки керівництву закладу та директорці гуртожитку питання вдалося вирішити. Хабара наша сім’я нікому не давала (упевнений, тут його й не взяли б).
Щодо процесу навчання, то найліпші знання та навики тут здобуває-набуває той із учнів, хто сам прагне навчатися та самовдосконалюватися. Оскільки синові його професія подобається, то й навчається він успішно. Одногрупники обрали його старостою групи, це теж певна відповідальність.
Нині Олександр разом із кількома друзями проходить виробничу практику на одному з підприємств області. Керівництво коледжу домоглося того, аби студенти проходили практику офіційно. Тому хлопцям виплачують зарплату, зараховують відпрацьовані дні у стаж. Погодьтеся, це дуже й дуже добре.
Не так давно син отримав першу заробітну плату. Як ви думаєте, що він насамперед купив? Звісно, зварювального апарата, електроди та щиток. Уже минулої суботи Олександр продемонстрував нам свої навики електрогазозварника – зварив батькові вила, матері – дві сапи, для господарства – металеві граблі. Сказати, що ми були вражені, – це не сказати нічого. Моє серце переповнювала гордість за сина. Демонструючи свій хист, він не хизувався, а лише стверджував: «Тату, мамо, я навчився заробляти на хліб своїми руками. Соромно за мене вам не буде!».
Що ж, сину, спасибі тобі за те, що батьківське серце наповнює гордість, а очі – сльози радості. Значить, щось добре ми посіяли в твоїй душі.
Спасибі й вам, шановні викладачі Рівненського технічного коледжу НУВГП. Дякую не заради того, щоб догодити (адже навчання сина ще не закінчилося), а на знак визнання вашої професійності. Щире вам батьківське спасибі!
Олександр ФОРМАНЧУК