Свої пасіка і… тютюнова “фабрика”

Микола Іванович Продай із Гощі за фахом інженер. Все життя пропрацював у сільському господарстві, свого часу навіть очолював колгосп, бо має хороші організаторські здібності. Та ось уже майже 15 літ захоплення пасічництвом переросло у щоденну працю, бо обслуговувати сто вуликів у трьох географічно не близьких місцях, погодьтеся – нелегка праця.

Якось я звернувся до одного доброго знайомого з проханням придбати у нього мед. Він попросив вибачення, бо цього продукту уже не мав. Торішній рік медоносним не назвеш і порадив звернутися до Миколи Продая:

– Микола Іванович не обмане, мед у нього справжній.

Зізнаюсь, мед придбав на ринку, бо потрібен був для вжитку, а ось із Миколою Івановичем після кількох спроб (вічна наша зайнятість) таки зустрівся у свято Миколи Чудотворця.

На однім з затишних провулків селища, неподалік від знаменитого Гощанського парку знаходиться обійстя Продаїв. Зауважу, що на цій вулиці колись жила партійна номенклатура, а також начальник міліції. І повірте на слово, що крім тихого зручного місця ці будинки настільки скромні, особливо у порівнянні з нинішніми олігархами, що розвінчують чергову байку про якісь барські умови для секретарів райкомів.

Микола Іванович зустрічає біля воріт і одразу ж веде на пасіку. Всі вулики у синьо-жовтих кольорах. Господар одразу ж зауважує:

– Колір вуликів – це не дань моді все розмальовувати у національні кольори, хоча тут якраз і є символічне співпадіння. Справа в тому, що бджоли розрізняють три кольори: синій, жовтий і білий.

Це перший цікавий факт про найкорисніших комах. Але бачу, що бджоли трохи рознервовані. Тож намагаюся  не йти шляхом їхнього лету. Уже маю гіркий досвід, коли робив знімки на такому шляху і отримав за це два жала в щоку та голову. Зауважую, що бджоли трохи неспокійні.

– Це від холоду. Вони хочуть трудитися, а холодний вітер не сприяє продуктивній праці. А ще вони не люблять мобільних телефонів. Тому не беру з собою апарат. Помічав, як тільки хтось має зателефонувати, то перед сигналом вони уже збуджуються. Перші відчувають посил сигналу ще до дзвінка.

Оглядаємо лікувально-оздоровчу кабіну, під якою розташовані чотири вулики по 20 рамок. На бджолиних хатках вмонтований лежак, на якому й можна отримати бджолотерапію.

– Часом використовую цю хатку, коли дуже втомлююсь, але вже за хвилин 15 засинаю, – зізнається пан Микола, – а то велика розкіш вдень спати. Коли ж приїжджає дочка, то й цілу ніч тут спить.

Про сімейство Миколи Продая розповімо пізніше, а поки що його глава продовжує лікнеп про божих комах.

– Утримую бджоли карпатської породи. Мав одну бджолосім’ю поліської породи. Трудяги вони ще більші, ніж карпатські. Раніше встають, пізніше йдуть відпочивати. Але дісталось від них усім. Вони більш агресивні. Кусають, не перебираючи, свої це чи чужі (сміється).

Покидаємо царство божих створінь. В ньому все зроблено за законами бджолярства. Вулики передом спрямовані до сходу та півдня. На деревах уже висять пастки для роїв. Здавалося, все проміння сонця зібране саме тут.

Заходимо до хатинки Продаїв. Перед тим Микола Іванович встигає викурити цигарку. Зауважую:

– Ти так і не позбавився цієї шкідливої звички.

На те курець відповів:

– Зараз щось покажу.

Миємо руки, відкладаю в сторону фотоапарат, а пан Микола демонструє якийсь свій апарат:

– Оце моя “тютюнова фабрика”.

Господар не без гордості демонструє, як він власноруч робить цигарки.

– Купую лише “гільзи” (цигаркові трубочки з фільтром). Тютюн маю свій (пізніше курець показав на відео свою “плантацію”, де рослини досягли трьох метрів). Починаю вирощувати в горщиках, потім висаджую в грунт, як дозрів, то сушу на горищі. То є ціла технологія. Потім подрібнюю і набиваю “гільзи” своєю сировиною, отже, я знаю, що курю. Тому мені не потрібно писати: “Куріння вбиває”. Іноді дозволяю собі викурити тютюн в люльці. Пам’ятаєш, ти колись мені подарував таку люльку-файку, привіз ще з Карпат. Тож я зберіг твій подарунок.

До розмови долучається дружина Валентина Михайлівна.

– Валя мені допомагає, як і син Ігор пасічникувати.

– Сама мед не люблю, хоч і знаю, що це дуже цінний продукт, особливо коли його вживати вранці, розвівши у теплій воді, – одразу ж розставляє крапки над «і» пані Валентина. – А з бджолами я на “ти”.

Господиня демонструє маленьку баночку якогось продукту, схожого на мед:

– Це – “Медовий амарант”. Дочка з зятем запатентували цей продукт. Дуже  дорога апаратура, аби підготувати цей продукт, тож і сам він не з дешевих. Користується популярністю в спортсменів, бо швидко відновлює сили.

А тим часом Микола Іванович знайомить мене з ще одним членом сім’ї – котом Ваською. Васька породи “мейн-кун”. Діти привезли його з Польщі і подарували батькам. “Поляк” уважно подивився на мене, блиснув своїми очиськами і як справжній господар вмостився на мою куртку, яку я повісив перед тим на бильце крісла.

Пан Микола розповідає про свого чотирилапого друга, який без боязні ходить по пасіці, хоч йому іноді дістається лікувальне жало.

Нам з Миколою Івановичем є що пригадати. Тож переводимо розмову не лише на тему бджолярства, згадуємо багатьох спільних знайомих і друзів, яких уже, на жаль, немає серед живих. А ми поки що здрастуємо на цьому світі і будуємо плани на майбутнє.

Андрій БАБІНЕЦЬ.