Лікар «за двадцятку»…

Якщо ви бачили Устю, коли сонце кидає промінчики у воду й лоскоче її, а річка сміється й бігає маленькими хвильками туди-сюди, торкаючись нутра теплими припливами, то ви гуляли «правильною» стежкою. Там ще з дивних і чарівних, бо колоритно наших, верболоз виглядає здоровенний добрий крокодил, можливо, добрий тому, що за ним спостерігає сам Нептун, але нині не про те насправді.
– Романтика є в усьому… – розказувала я своєму супутникові роздуми про буденність. – Ось навіть цей карантин…
– Не треба! – сміючись, але категорично перервав він і додав уже трошки зухвало. – Ти ще скажи тепер, що безхатченки – це істинні й нескінченні романтики, – і розійшовся сміхом, що аж, здалося мені, вербове віття гідропарку зашелестіло по колу.
Я «проковтнула». Погляд упіймав одинокий забутий старенький човник, «припнутий» тут років із десять тому до дерева. «Припнутий», бо він мені нагадав останню корову на паші, яка вже не мукає, а реве, – стемніло, а вона в полі самісінька, боїться, що ніхто не забере, боїться темряви й хоче доброго господаря побачити.
– Дивися, який старий човник! Ой, там, по-моєму, хтось живе! – Уже по-доброму усміхнувся мій товариш. Дивимося, аж звідти вилазить погрітися на сонечку симпатична, кольору того човна, прудка, як для її можливостей, черепаха.
…Отак тихцем, я, літаючи трохи в рожевих хмарах, трохи над собором з голубами, а він – рахуючи лавочки по дорозі, дійшли ми до центру міста. Тут завжди, від слова «часто», під старим і, як кажуть рівняни, намоленим храмом сидять і лежать на лавках ті, про яких ще священники дозволяють собі висловитися: «Бог їм відпустив повідки»… Вони нетверезі, а, може, і тверезі, бо вже важко розібратися в цьому, у рваному й невипраному одязі, обдерті й побиті; їх обходять майже всі люди, бояться діти, лише собаки й коти часто з ними, і птахи… І цього разу безхатченки, як у себе вдома, зібралися на бруківці під собором, їли булку, просили милостиню… Я нахилилася до капелюха одного з них і кинула двадцятку.
– У яблучко! – сказав мій знайомий і посміхнувся. – Я кажу Посміхнувся, бо для Усмішки не вистачало в тому доброти, натомість знову «зловила» щось зверхнє.
– Що «в яблучко»? – запитала я. – У капелюха попала чи що?
– А-а-а, то ти його не знаєш! Могла би проконсультуватися, а сама заплатила й пішла гуляти! Ха-ха! Це ж лікар «за двадцятку»! Тут у нього, буває, черги збираються, – додав мій попутник і знову засміявся. – Ось буквально вчора чув, як він розказував якійсь бабулі, що коронавірус важкий сам по собі, на відміну, для прикладу, від повітряної віспи, тому, якщо дотримуватися дистанції в два метри, – він не страшний зовсім, бо просто не долетить, як би не старався.
– Це правда, – голосно долучилася до розмови якась небайдужа жіночка, що повільно йшла позаду, ніби прислухаючись, про що ми говоримо. – Це Сергій Петрович – у минулому прекрасний терапевт, от від Бога лікар!, як кажуть. Якби не він, не знаю, що було б зі мною. Колись звернув увагу на мої синці під очима, направив здати аналізи, а далі вже я лікувала нирки. Від Бога лікар, шкода, що доля зламала… Дружина померла, він запив, діти вигнали з дому, а далі вже… самі бачите…, – і пішла собі, перекидаючись із ноги на ногу, як дика качечка на Усті. А мій співрозмовник продовжував далі:
– Та, насправді, серед цих «бродяг» багато розумних людей є, освічених, начитаних… Не раз чув, як вони книги обговорювали. Один хвалиться, що в нього ще залишилися колекції, інший доводить йому, що той «не те читає», бо він собі десь обміняв «радянщину» на українську літературу кінця двадцятих років – і в захваті, каже, від п’єс Куліша, якого саме тоді й «поминав», мабуть. Я аж сів на лавку біля них недалеко, послухати це.
«Ніколи не знаєш, кого бачиш, поки не почуєш», – подумала я. – Правду казав Сократ: «Заговори до мене, щоб я побачив, хто ти»… Інколи мало одного речення, іноді треба почути більше.
…У мене сьогодні вечір не вдався, скажу відверто. Із хлопцем тим попрощалися на пів дорозі, бо розум без доброти, як суха яблуня без плодів, – ти постійно чекаєш від неї чогось, а вона не вродить… А далі дорогою замислилася про гіркоту людського життя, яке когось опускає на дно, як відро в колодязь, а назад не виймає, і, як Барон Мюнхаузен у Еріка Распе, сам себе за волосся не витягнеш… Про те, що «всі ми брати та сестри», але ж Авеля то Каїн убив, то ми – нащадки Каїна, – як же тепер нам усім багато молитися треба!.. Знайшла, щоправда, собі потіху одну, – зайшла до книгарні й придбала «Крамницю щастя» Анастасії Шевердіної. Можливо, колись підтримаю розмову з кимось про книги…
Вікторія ВОЛОШИНА

Вас можуть зацікавити такі матеріали