Село чи хутір?

Ще в шкільні роки, а це, що не кажіть, добрячий шмат часу, аж шість десятиліть тому, мені доводилося з бабусею відвідати село Грушівка, звідки вона родом.
Але перед тим, як туди потрапити, ми пройшли через Озірці. Дорога неблизька. Той ліс, що розділяв Бистричі і Озірці, тягнувся десь з півкілометра, а від Озірець до Грушівки треба було пройти лісовою стежкою ще кілометрів три. А якщо врахувати відстань від центру Бистрич, то назбирається кілометрів п’ять. Пізніше, коли лікарі порадили мені у зв’язку з проблемами зі здоров’ям, спричиненими серйозною травмою у студентські роки, не займатися важкою роботою, а багато ходити, здійснюючи довгі прогулянки, не раз доходив аж до Озірець.
Власне, ті рекомендації лікарів не застаріли і сьогодні. Отож, не поспішаючи, крокую до лісу, і приймаю рішення відвідати село, в якому не був уже близько п’яти років.
Розглядаюся навсібіч. Особливо разючих змін не помічаю. Село – це по суті одна вулиця. Дорога вимощена щебенем і відсівом, але це зробили вже давно. Як і встановили нову електролінію. Довкола ні душі. Але ось з крайньої хати підходить до хвіртки молодий чоловік. Розговорилися. Виявляється, в темну пору доби вулиця в наш час вже не освітлюється. Про газ, звісно, і мріяти нічого – мешканці опалюють свої оселі дровами. Дехто, правда, доставляє балони зі зрідженим газом. Люди відчувають незручності від того, що в селі нема ні школи, ні клубу, ні медпункту. Та що там, навіть без магазину доводиться обходитись. Отож, Озірці не розбудовуються, чимало будинків не заселено. Це швидше уже хутір, аніж село. Прощаюся зі співрозмовником і прошкую далі. Кілька будинків оббиті пластиком, решта доживає віку, як є, а останні десятиліття на їх вигляді жодним чином не позначилися. Село-хутір у забутті.
А ось і своєрідна сільська окраса – озеро. Застаю там рибалку з дитиною – з сином чи онуком визначити не берусь. Почувши, що я з Бистрич, дядечко зауважує:
– Ваше село порівняно з Озірцями і містечком назвати можна: багато магазинів, нових добротних будинків, гарна школа, на вулицях людно, маршрутки регулярно курсують.
Цікавлюсь, а як же мешканці Озірець продуктові проблеми вирішують?
Зітхнувши, рибалка продовжує:
– Раз чи двічі на тиждень до нас приїжджає підприємець з продовольчими товарами. Молодші і здоровші і самі їздять у Бистрічі чи Поліське велосипедами чи «дирчиками» за покупками. Слава Богу, що хоч дітей завозили у Поліське у школу рейсовими автобусами.
Я пройшов усю півтора кілометрову вулицю. І зробив такий висновок: Озірці справді не село, а хутір. Пригадалися хутори на західній околиці Бистрич. Хутірських осель нараховувалось до двадцяти. Сьогодні їх залишилося чотири і там ніхто не живе. Молодші побудували собі садиби в селі, забрали до себе батьків. Бо, що не мкажіть, тут усі побутові вигоди: вулиці впорядковані, в темну пору доби освітлюються, газифіковані. На місці дитсадок, школа, будинок культури, громадський транспорт, торговельні заклади. То хто захоче жити не в селі, а на хуторі, озвіться. Правда, неподалік Бистрич видніється хутір Карпузники. Але його мешканцям місцева влада обіцяла з’єднати хутір з селом сучасною вулицею. Може, їм і недовго доведеться чекати? А що буде, коли об’єднаються райони? Чи дійде якась влада до хутора?
Федір СТАХНЮК, с. Бистричі Березнівського району.

Вас можуть зацікавити такі матеріали