Із сільських бувальщин

Автор – Євген Цимбалюк. 

 

День працівників сільського господарства, людей, які живлять світ і хлібом, і добром, і любов’ю. А ще – оптимізмом, радістю й розрадою. Не раз переконувався в цьому, нотуючи цікаві, навіть кумедні, селянські історії. Відтак і народилася низка бувальщин про село та його достойників, про краян знаних і маловідомих, але в будь-якому разі не позбавлених почуття гумору. Декілька бувальщин із цього доробку – увазі шановних читачів.

 

Щоб корови телилися, треба викликати охоту

Поважна комісія, очолювана головою райвиконкому, приїхала у 70-х роках минулого століття перевіряти стан справ у колгоспі, центральна садиба якого розташувалася у селі Підлозці Млинівського району. Негативу тут було нарівні з позитивом. Відтак нашукати «жучків» не становило великих зусиль.

Сам же головуючий, оскільки спеціалізувався на ветеринарії, вирішив оглянути тваринницькі приміщення. Оглянув – і, на перший погляд, ситуація йому сподобалося. А все тому, що господарі знали про перевірку заздалегідь і навели належний порядок по усіх закутках. Побілили, пофарбували, ялинковим гіллям коридори прикрасили, а худобу відповідно добряче накормили – ні мукне, ні хрокне. Стоять корови із повними боками, жують жуйку і думають, напевне, щоб такі рейди щодня проходили – тоді січкою та жомом не перебивались би.

Ходив начальник, милувався, а затим надумав собі, що пора й за недоліки взятися. Дорікнув спочатку голові господарства, чому серед тваринників мало молоді, потім, взнавши, що у Підлозцях мінусовий показник по відтворенню стада, вчепився за цю тему, наче реп’ях до штанів.

При цьому найбільше перепало зоотехніку, відповідальному за племінну справу. Це була молода дівчина, яка, закінчивши торік навчання в сільгоспінституті й не вникнувши ще, як належить, в усі тонкощі роботи, тихцем та з болем у душі вислуховувала нарікання на свою адресу.

Перевіряючий же на подобі племінного бичка ніби з ланцюга зірвався:

– Я кого питаю… не вас, чому занедбали поголів’я. Ви що, хіба не знаєте, хіба вас не вчили, що треба робити, щоб корови телилися…

Деякий час ображене дівча стояло смирно, похнюпившись, а потім вирішило «прорізати голос»:

– Та знаю я добре. Вчили…

– Ну тоді що?

– Як що… Спочатку треба викликати охоту, – на одному диханні заявила зоотехнічка, маючи на увазі під отою «охотою» український аналог «бажання».

Те, що після цього почало діятися, прикрасило б, мабуть, найкумедніший фільм. Дехто, приховуючи задоволення у душі, сміявся лише очима. Дехто пирхав у долоні. А потім, коли сміхом залився сам голова райвиконкому (вочевидь, мав гарне й нормальне почуття гумору), йому у підтекст почали відкрито реготіти всі.

– Молодчина, ото порадувала старого, – підсумував кумедну ситуацію, а заодно й перевірку, начальник.

 Тим часом дівчина лише здивовано блимала очима. Хіба ж вона знала, що прізвище отого начальника було Охота… Іван Петрович Охота.

 

Безмозгих тут багато, а Мозговий один

У 70-80 роках минулого століття в Україні буквально «гриміло» ім’я Івана Мозгового. Йому навіть пророчили місце першого секретаря КП України. Натомість дослужився Іван Олексійович лише до першого заступника Голови Ради Міністрів, секретаря ЦК Компартії України. А ще раніше очолював Рівненський обком КПУ.

 Отож знаючи принциповість керманича області, один із простих селян – Петро Романюк з Млинівського району – вирішив записатися на прийом до Мозгового, аби повідати йому всю правду, наявну у рідному колгоспі. Добрався дядько Петро до обкому, а там його направили у спеціальний кабінет, де почали «розвідувати», які саме питання хоче порушити колгоспник перед «першим». А коли взнали, то почали шукати-вишуковувати причину, аби відмовити прохачеві. Мовляв, Іван Олексійович зараз не приймає, прийдіть через тиждень. Дядько Петро відразу зрозумів цю хитрість і влаштував у приймальні «невеличкий дебош».

 Як раптом відчиняються двері – заходить кремезний чолов’яга і вже своєю присутністю спонукає усіх до тиші. Секретарки як води у рот набрали. Дядько Петро теж ніяковіє перед незнайомцем, який намагається дізнатися про суть справи:

– Що за сварка, що не поділили? – допитується захожий.

І тут Петро Романюк випереджає секретарок, але у сум’ятті переплутує прізвище того, з ким мав намір зустрітися: «Та я от до Безмозгого хочу записатися, а дівчата кажуть, щоб прийшов через тиждень…»

– До Безмозгого, кажете, – посміхаючись, відапелював селянину здоровань, – тільки-от од якого, уточніть. Бо їх тут багато. А Мозговий один. Він перед вами. Якщо до мене, то заходьте…»

 

Як на прийом до голови ледь не зайшла… субвенція

Був час, коли один із сільськогосподарських районів нашої області очолив колишній культпрацівник. Сам по собі він – людина як людина: і щира, і привітна, і більш-менш ділова. Однак в економіці, чого гріха таїти, – профан. Дебет-кредит та інша фінансово-математична термінологія була для нього – як Джомолунгма для початкуючого верхолаза. Але гонор брав своє – і він щоразу вдавав із себе всезнаючу людину. На тому, зрештою, і погорів, отримавши прізвисько «Субвенція».

Усе сталося за одну мить. Якось зателефонували у приймальню з фінвідділу і попросили секретарку повідомити для голови, що прийшла субвенція, тобто грошова допомога з державного бюджету. Секретарка відразу ж поспішила доповісти радісну новину своєму шефу, відчинила двері у його кабінет і ще з порога доповіла: «Іване Івановичу, субвенція прийшла».

А Іван Іванович, навіть не моргнувши оком, у відповідь діловито мовив: «Кличте, нехай заходить…». Тоді, звичайно, субвенція на прийом до голови не потрапила, а ось після того вона до начальника таки приклеїлася – прізвиськом.

 

«Слышь, Ванька, а «нэнза» в вашем колхозе есть?»

Це було у вересні 1939 року, коли на Західну Україну прийшла радянська влада. Свідок цих подій, житель міста Рівного Володимир Максимчук пригадує, що червонопогонників західноукраїнці зустрічали по-різному. Одні з односельців вбачали у захожих військовиках нових колоністів, інші, переживши гніт Польщі, сприймали їх як справжніх добродійників.

– Я тоді мешкав у селі, де й народився, – Сапанівчик Дубенського району, – розповідає Володимир Максимчук, – і мої односельці, особливо молоді, з цікавістю поставилися до «червоних» гостей. Почалися взаємні розповіді про життя – колишнє, теперішнє і, звісно, майбутнє. Ось тут відразу стала помітною зверхність, хвалькуватість визволителів. Мовляв, у них там, «на Родине», все, що є, – краще від тутешнього і у більшій кількості. Там і стебла зернових «под потолок», бджоли – «как гуси» і так далі.

Слухаючи оті балачки і водночас споглядаючи на убогий одяг прибульців, жалюгідне спорядження, сільські дядьки відразу запідозрили фальшивість у цих розповідях, а найгостріші на слівце селяни вирішили впіймати брехунів «за язика». Особливо отого лепетуна, який найбільше ратував за радянську Україну. Отож дядько Іван запитує бійця-тезку на його ж мові: «Слышь, Ванька, а «нэнза» в вашем колхозе есть?»

Гість, почувши запитання, дещо зам’явся. Збоку було видно, що він слово «нэнза» чує вперше у житті. Однак поступатися у гонорі чоловік не бажав і почав вдавати із себе компетентного знавця: « Ну, спросил. Конечно, есть. Вот шесть эшелонов на Западную Украину отправили, еще и себе осталось». Можете лише уявити реакцію селян, адже вони то добре знали, що польське слово «ненза», як здавна на цій місцині було ходовим, – це по-українськи «нужда».