2018-му присвячується

Про собачок замовимо словечко

Можливо, це виглядало так: багато тисячоліть тому людина збагнула, що їй в пригоді можуть стати не лише кози, корови, свині, коні, але й варто приручити собаку. Як і всьому іншому, людина любить робити експерименти. Щодо собак , то тут встигли чи не найбільше. Нині на земній кулі налічуються майже 200 їх порід. Побачивши всілякі здібності собак, люди генетично підсилили їх можливості. Тому собаки є сторожові, мисливські, бійцівські, домашні. З останніми можна просто поспілкуватися, побавитися або навчити їх носити тапочки хазяїнові. Враховуючи те, що 2018-ий, починаючи з 16 лютого у східному календарі іменується роком Собаки, наш кореспондент звернув увагу на кілька порід собак і їхню роль у житті людини.

 

Добряк Дік

Його часто вранці і ввечері можна побачити у нашому дворі. Чималий 45-кілограмовий жовтувато-коричневої масті, жвавий, непосидючий лабрадор. Але ніхто ніколи не чув, аби він на когось гарчав або гавкав. Словом, добріший за кота.

У цьому сімействі лабрадор Дік, як його назвали, з’явився у вигляді подарунка. Розповідає господиня квартири пані Ірина:

– Дочці Маші виповнилося 10 років. Найбільшим бажанням в подарунок вона хотіла отримати собачку. Я спочатку уявляла, що це буде якась карликова собачка чи щось типу того. але доця захотіла саме породу лабрадор. Ми начитались чимало інформації про цю породу. І я погодилась, що для нашого сімейства ще один добряк не завадить. Навідавшись до родини де вирощували щенята лабрадора мені відразу сподобався один гордяк, однак він лише звисока дивився на нас. А до Маші підбіг зовсім інший, як потім з’ясувалось, це був наш. Він відразу сподобався дочці і ми забрали його, назвавши Дік. А гордяка потім забрав якийсь прокурор. Дік у нас живе більше 3,5 років. Ми його називаємо ще «Товстяком», хоч їсть він практично все, навіть гарбузову кашу. Нині важко уявити собі, як бути без нього. Хоча мороки з ним трохи є. З нього сиплеться шерсть, тож часто доводиться робити вологу приборку. Двічі – вранці і ввечері мусимо його вигуляти.

Дік не любить вихідних, адже у свята і неділю дівчата хочуть довше поспати. Коли вже він дуже хоче на вулицю, то тихенько підходить і приглядається, хто з дівочого царства вже прокинувся. Вигулюють Діка, а особливо він любить побігати в парку, дочки Маша, Даша і мама Іра. Коли в кого є час. Мама працює диспетчером на залізниці, Даша – студентка музучилища, а Маша – учениця однієї з Рівненських шкіл, але ще освоює гру на скрипці в музшколі.

В парку Дік почуває себе господарем. Саме тут можна почути його голос. Гавкає у двох випадках: коли бачить поблизу інших собак і коли хтось курить травку. Якби поліцейські його трохи підучили, то, мабуть, зміг би він допомогти шукати наркотики.

– А як себе поводить Дік, коли чує як дівчата грають на скрипці чи фортепіано?

– Уважно слухає. Але, на щастя, не співає. Чи ви хочете, аби ми навчили його співати? – жартома запитує сусідка.

Звичайно, розвитку такого таланту Діка ми по сусідству не хотіли б.

 

Друг і помічник

Споконвіку собака був і залишається помічником людини на полюванні. Інстинкт мисливця цієї тварини добре розвинений через нюх, слух та зір. Уже не вперше спілкуюся з мисливцями Гощанського УТМР, яке очолює Іван Демчук. У самого Івана Борисовича 3 собаки породи дратхаар: самець Флінс, і самки Бетсі та Ада.

Ця порода виведена у Німеччині і в прямому перекладі означає «дротяне волосся». Німці, в яких не було зброї, використовували лягаву дратхаар для ловлі птахів, накриваючи сіткою здобич разом із собакою, – розповідає зі знанням справи Іван Демчук.

А я знаю, коли немає сезону полювання, то пан Іван вивозить своїх підопічних в поле, луг, де тренує собак. І ті люблять поганяти. Але під час полювання це незамінні помічники.

Тої передноворічної суботи, коли ми вчергове спілкувалися з мисливцями, особливо міг пишатися своїми помічниками Роман Грицюк з Рівненського району. Саме його гонча Бура і лайка Багіра вигнали з хащів дику козулю, яка стала здобиччю. А ще І. Демчук поставив завдання полювати на лисиць. В цій місцині їх розвелось і саме вони стали причиною розповсюдження сказу. Після укусу корови лисицею, свійську тварину змушені були спалити. Того дня знищили лише одного лиса, три втекли. Якраз поруч не було собак, аби ті взяли слід.

А ми продовжуємо розмову з Романом Грицюком.

– Хто для вас собаки? – запитую мисливця.

– Насамперед вірний друг, ніколи не зрадить. Вдома, де їх територія, разом з Багірою та Бурою в мене ще живе куцха Біл. Вони не пустять на подвір’я навіть миші. А на полюванні вони помічники. І сьогодні ще раз це довели.

– А чи треба мати різні породи для полювання? – цікавлюсь, бо мало що тямлю у цій справі.

– Гончак у дощ слід не бере. Його завдання – подати голос. Але в добру погоду по сліду звіра може йти дуже довго. Одного разу свою Буру знайшов аж на 9 добу. Її бачили інші люди. Кличуть до себе, хліб кидають. Вона ж хліб візьме, а до рук не йде. Потім зателефонували мені де бачили її. І я поїхав і забрав Буру.

Поки пан Роман здирав шкіру з чималої косулі, інші мисливці розповідають цікаві історії.

– Часто буває так, що не лише собака виручає мисливця, але й навпаки. Колись у Сарнах у нашому мисливському товаристві був вчитель фізкультури. Як на зло, згубився гончак. Через добу приходить фізрук і приносить на одному плечі гончака, а на другому – зайця.

– А у нас у Бугрині був випадок, коли собака врятував господарів. З дверцят грубки випав гранчак і загорілись якісь лахи, що лежали поруч. То дворняга, який був у хаті, почав стягувати з діда одіяло і таким чином той прокинувся.

Далі пішли анекдоти:

– Якось один собака набрид господареві, бо почав ласувати домашніми курми. Хазяїн вирішив завезти його подальше в ліс. Там його і випустив з автомобіля. Та поки повернувся додому, Бровко уже гавкав у дворі. Вирішив господар завезти собаку ще далі. Знову випустив, та поки милувався лісом, заблукав. Телефонує дружині та й питає:

– Бровко вже прибіг?

– Прибіг.

– То дай йому трубку, хай мене знайде.

Всі сміються. Багато таких історій знає рівнянин Іван Кравчук, полюванням він займається 20 років. Запитую, чи він має собаку.

– У мене 19 років прожила карликова собачка. Потім її не стало. Більше собак не заводжу. Це велика відповідальність, за тих, кого ми приручили.

Про собаче життя розпитував Андрій БАБІНЕЦЬ