АНГЕЛ У ВІСІМДЕСЯТ

Осінь дістала зі сховку найкращий із золотих килимів, і – до ніг Соловеївни. Поштива! Хто ж би ще на таку вишукану красу їй, вісімдесятирічній, розщедрився? Сива, наче в молоці скупана, Соловеївна неквапливо штовхала попереду себе чотириколісний візок. За останній час він їй – і за опору, і за поводиря. І навіть за співрозмовника.

Поскрипуючи колісця тами, оте металеве пристосування для людей з обмеженими фізичними можливостями мовби на свій лад співчувало бабиній журі, щодня вислуховуючи її солоні від сліз оповіді. Найбільше таких – про спочилу в Бозі доньку Надійку. Раніш від старої матері, сердешна, лягла в сиру землю. І її, Соловеївну, до скону-віку опорядила в жалобну хустину. Як свічечка, догоріла від злоякісного утворення, хоч всі родиною, як тільки могли, намагались порятувати виснажену онкохвору від тяжких мук. Щоб прооперувати доньку, почула мати невтішний лікарський вердикт: треба було терміново діставати чималі гроші. Рахунок йшов на дні, а сума – на тисячі доларів… Нічого робити – треба продавати Соловеївні свою добротну хату в селі: потом і кров’ю зароблену, на недоспаних ночах зведену. Тільки б жити у ній та зустрічати щедрі роки. Біленькими скатертинами столи накривати, коли онуки на порозі… Але коли у лікарні повідомили, що хата коштує стільки ж, як доньчине видужання, не завагалась ані хвилини. «І мій Петро так, без сумніву, вчинив, якби дожив до цього часу», – говорила, йдучи, Соловеївна наче кому невидимому. Бо разом із ним долоні до мозолів стирали, трудились гірше тяглових коней – так палко свій куток звести мріяли, загосподарювати, як всі люди… Навіть колоди з лісу на власних плечах тягнули, щоб хата якнайшвидше дахом на сонечку виблискувала. Дітям – родинне гніздо… Не дочекавшись батька з фронту, вона, п’ята донька в матері, добречки знає, як воно – вечеряти біля макітри, в якій кожному – по картоплинці. Тому-то без особливого жалю рано розпрощалась з вбогим дівуванням, рано стала дружиною, мамою. Щодня поспішала з важкої колгоспної роботи додому, де її чекала сім’я. Скинувши втому дня, приступала готувати вечерю. Де та сила й бралась! Як згадати – було місце щастю в їхній хаті.

…Вже більш, як два десятиліття поминає Соловеївна своє вірне подружжя. Назавжди відійшов її Петро, коли на землю впали перші заморозки. Оплакала. Ще не висохли озера вдовиних сліз, як тут нова біда чоботи на порозі знімає! Та, що забрала Надійку у засвіти. Не тямлячи себе від горя, вписувала у грамотці поруч з чоловіковим ім’ям – доньчине. Відтоді не минає й дня, щоб не згадалось матері її спокійне обличчя в домовині… «Ой, доню-доню, горличко моя!», – заквилить впівголоса Соловеївна. – «Не доспівала тобі зозуля щедрих років у нашім садочку! Тільки зітхнула востаннє легенько, лежачи на моїх руках, мов пір’ячко, невагома. Випила хвороба з тебе життя, не допомогла й продана хата», – бідкається. І, давши ногам трохи перепочинку, прямує далі, наче виглядаючи вицвілими очима серед натовпу кращу, ніж має, долю. Ласкаве сонечко ще тішить її погідними деньками. Всміхається цій простій земній радості білокоса бабуся, чи не до всіх незнайомих своїх попутників промовляючи: «Доброго здоровлячка!» чи «Дай, Боже, щастячка, і вам, і діточкам-внучаткам вашим!» Дивуються такому присолодженому віншуванню містяни, звиклі більш до сухого обміну вітаннями. Кивком голови замість слів…А чому ж не побажати комусь добра, бурмотить собі стиха, вловлюючи зацікавлені погляди тих, хто не розуміє її такої приязні до людей.

А, буває, прилине її Надійка у сні: така гарна, повновида, у празниковій сорочці, із розпущеною косою… «Мамко!», – мовби чути десь зовсім поруч її дзвінкий голос, – «Мамко!..» Тоді зранена горем мати стає на поклінну молитву до Всемилосивого Господа, благаючи, аби у райськім саду спочивала душа її Надійки. Випрошує там для неї кращого життя, аніж вона на землі мала. Часом, і сама осінь, притомившись розпалювати на вулицях багряні багаття, й собі принишкне, мовби теж слухаючи Соловеївну. Як вона, часто хворіючи, насилу володіючи своїми двома, змушена двічі-тричі на місяць їздити по пенсійному посвідченню у столицю – там у неї ще одна донька, Марійка. І поспівчуває осінь, легко доторкнувшись вітерцем її посріблених скронь: не погостювати вирушає жінка у далеку дорогу. Мов пташка, долає кілометри, аби спрацьованими материнськими руками хоч якось полегшити чорні будні своєї Марійки. Та уже кілька літ, як має тяжку інвалідність. Лежачи, майже нерухома, проходить свою Голгофу… Однокімнатна квартира на дев’ятому поверсі – увесь її світ, і її жорстока в’язниця. Скільки може, порядкує біля лежачої Марійки її син, а Соловеївні – онук Антоша. Донька повністю перебуває на медикаментозному утриманні. Тож Соловеївна знає: відмовся вона від поїздки – на Марійчиному столі не буде або хліба, або ліків, таких необхідних для боротьби за ще один день життя. Тож поспішає до доньки її земний ангел-охоронець. Допоки ще в силі огорнути своїм крилом, зітканим з любові, огортатиме. Дбайливо перевіряє Соловеївна схованку у внутрішній кишені благенького пальтечка – зав’язані в носову хустку кількасот гривень зекономленої пенсії. Яка-не-яка, а фінансова допомога її Марійці. Хоч і на недовгий час. А якби хто зазирнув у чашу її земного терпіння, то побачив, що виплаканих сліз у ній – вже й через вінця перелито! Найбільше тому, що довелось бачити важкі муки власних дітей. Хрест, поставлений батьками на могилі дитини, є найстрашнішим випробуванням у людському житті.

– Але Бог випробовує тих, кого любить, – знаходить у цій біблійній істині собі підбадьорення Соловеївна.

І все не полишає надії колись таки спровадити непрохану біду, яка так надовго залишилась квартирувати у їх родині. Жінка мріє побачити на власні очі диво зцілення прикутої до ліжка доньки. Але її біда, видко, не з простого тіста зліплена, якщо так невблаганно розпоряджається долями близьких Соловеївні людей. І все не поспішає, триклята, відкланятися…

Білокоса, мов у молоці скупана, Одинокість простувала крізь вечір дрібненьким кроком. Як і вчора, і позавчора, і тиждень тому, втомлені ноги вели Соловеївну не за знайомою адресою, у ту хату між мальовничих сільських садків. Вже давно чужі люди там хазяями. Хіба що тільки зрідка, в погідну днину, може податися Соловеївна в рідне село, крадькома зазирнути у знайомий куток. Пройтися своєю вулицю, поглянути, як гарно виблискує шибами колишня її господа.

«І чому тебе, Соловеївно, не оспівала доленька соловейком? Чому познущалася, гірше від лихої мачухи, залишивши кровоточиві шрами на серці?..» – в’їдливо шепоче їй за спиною осінь. Вдала, що не розчула, аби не відповідати самотня перехожа. Поміж жовто-коричневими смолоскипами листя на деревах пробивалося світло сигнальних вогнів залізничного вокзалу. Це місце останнім часом слугує Соловеївні за нічліг, стало тимчасовим пристанищем.  Там, на твердій лаві їй, як завше, довго не даватимуть заснути тяжкі думи про невиплачений кредит, взятий кілька років тому на лікування бідолашної Марійки. Якби не ті позичені тисячі, що тепер доводиться гасити з мізерної пенсії, Соловеївну давно змогли б улаштували на постійне утримання в будинок пристарілих. А у її становищі навіть в «богадільню» потрапити – розкіш завелика… Тож допоки ходить і дихає та ще може якось дати собі раду вона свідомо не хоче осідати в столичній малометражні, на дев’ятому поверсі, ставши тягарем для хворої доньки та онука. Загартована випробуваннями, звична, аби всього досягати стертими до кривавих мозолів перстами, Соловеївна просить у Бога прожити хоча б стільки, щоб віддати задавнений борг за Марійчине лікування.

А тоді нехай на все буде Воля Його…

Наталка ЯНЧИН