Їх останній Новий рік

До Нового року 6 годин. Іван, не дочекавшись коханої, гарячково шукав вихід із ситуації. Зустрічати Новий рік у чужій квартирі, у ще маловідомому для нього місці, сама з собою аж ніяк не хотілось. Впросив сусідів-хлопців, аби звільнили кімнату, бо мала приїхати його Марічка. І після довгої розлуки вони нарешті зустрінуться. Іванко служив на флоті, і хоч двічі був у відпустці, бо вмів вразити командирів своїми старанням та організаторськими здібностями, все ж більше року не бачив її. Її, яка три роки чекала, писала ніжні листи, надсилала знімки, котрі розглядала вся корабельна команда і заздрила Іванові. «Софі Лорен», – казав один. «Справжня королева», – стверджував інший. Іван зрозумів, що матросня хоч і голодна, але казала правду: «За таку дівчину треба боротися». Та що боротися – Івана кілька разів пробували бити за неї. Одного разу кастетом розтрощили брову, що аж череп було видно. Якби трішки лівіше – око вибили б, правіше – кістку до пульсу проламали. Вона побачила його закривавленого, кричала несамовито, а потім білим шарфом зупиняла кров. Іванів друг Микола довів хлопця додому. Син розбудив батька, бо боявся, що матір не витримає такої картини. Батько бувалий, тож швидко розбудив сусіда і поїхали у райцентр, де на пункті швидкої допомоги зовсім молодий лікар зашивав брову і накладав скоби тремтячими руками.

Іван з посмішкою згадував цю прикру подію у переповненому автобусі. Юнакові пощастило навіть сісти на останнє сидіння, де помістилося на двоє більше таких же молодих людей, ніж передбачено інструкцією.

По дорозі згадував ще кілька епізодів, які стосувалися його з Марічкою життя. Вони дружили вже сьомий рік і з першої зустрічі, коли вона глянула на нього синішими від всієї синєви на світі очиськами, трохи розкосими, що надавало їм особливого шарму, і ніколи не домовлялися про побачення. Завжди куди приходив він, вже була вона. Їхні зірки ходили поруч. До неї пробували фліртувати інші хлопці, але двоюрідні сестри таких залицяльників охолоджували простою фразою: «У неї є хлопець. Якщо не віриш, то ми тебе познайомимо з ним». Коли ж ці парубки дізнавались хто той легінь, то відступали, бо не раз бачили як Іван тримав удар навіть від цілих компаній. А згодом попідростали його брати, і то уже була маленька банда, якої боялося все село.

Відслуживши на флоті, Іван відразу хотів поїхати до Марічки на Київщину, де та відпрацьовувала належні два роки після закінчення інституту. Але мама попросила полагодити огорожу, а потім сарай. Пізніше захворіла і її саму не можна було залишити. В листуванні з Марійкою юнак пояснював ситуацію, і та, здавалось, розуміла його.

… А ось уже і ліс, де була їхня остання зустріч у травні, коли Іван приїжджав в відпустку. Ліс дихав духмяною весною. Все на очах зеленіло, черемха паморочила голову своїми ефірами. Але для Іванка паморочив голову аромат її волосся. Вп’ялися губами одне в одного під кремезним дубом. Незчулися коли її тугі білі груди опинилися у шалених губах юнака. «Не треба, не треба!», – шепотіла вона. – «Як я така буду тебе чекати!»

Більше 6 років у них було лише цнотливе кохання. Їм достатньо було солодких поцілунків, які тривали по кілька годин.

Тоді вони бігали по лісі, ховаючись один від одного. Кричали на повні груди, кликали як у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків» : «Іванку!», «Марічко!». Знаходили одне одного і цілувались, здавалось так, що аж птахи їм заздрили

– Вербівка, – оголосив водій, розбивши коло Іванових спогадів.

Хлопець забіг на хвилину додому, кинув студентську сумку і попередив маму:

– Йду в будинок культури. Коли прийду – не знаю.

– Ти ж дивись, яка хурделиця, – пробувала зупинити сина матір.

Але той лиш махнув рукою. Летів до БК, як називала заклад культури тодішня молодь, хоч до нього й далеченько було.

У будинку культури вже грала музика. Світилась гірляндами ялинка при вимкнутому загальному світлі. Але юнак і так відразу визначив у юрбі її струнку постать. Дівчина блиснула своїми небесними і Іван вийшов на подвір’я. Зустрів однокласницю Катю, яка щось щебетала юнакові, але він того майже не чув. Вийшла й вона. Стала спиною і щось розмовляла з своєю двоюрідною сестрою. Іван ліпив маленькі кульки зі снігу і мітко попадав Марічці у її високі чоботи. Відвернувся від неї, наче б то не він це робив і щось жартував з Катериною. Спиною відчув, що зараз будуть кидати в нього цілою брилою снігу. Він відчував дівчину, як власну тінь. І коли Марійка замахнулась великою, як голова сніговика, криговицею, різко відхилився. Снігова куля полетіла Катерині в обличчя. Далі обидві дівчата звалили парубка на снігову ковдру і почали годувати його сніжками. Він не міг стриматись від сміху і дозволяв робити з ним, що хотіли зобиженні дівки. Нарешті збагнув, що на ньому лежить лише його Марічка, розтопив усі сніги на її і своєму обличчі гарячими поцілунками.

– Йдемо до мене додому, – прошепотів юнак. – я нарешті матері покажу свою наречену.

Марічка спочатку пручалась:

– Давай, побудемо у клубі.

– Який клуб?! Вдома святковий стіл. Я бачив мама гуску спекла, – заперечував парубок.

Вони вийшли на дорогу, але не пройшли й 100 метрів, як завіялась така хурделиця із сторони заходу, куди молодим треба було іти, що навіть на один крок навіть нічого не видно. Раптова сніжна стіна закрила путь. У цій сніговій пітьмі подолали ще кілька десятків кроків і повністю втратити орієнтир. Звалились у якийсь рів. Сміючись, він витягнув дівчину з тої западні і, ставши до вітру спиною, молодята побачили десь далеко тьмяніло світло від Будинку культури. Щось не пускало їх далі йти.

Добрівши до БК, вони вирішили, що треба йти додому дівчини. Марічка жила ближче і вітер гнав їх у спину.

– Добре, – сказав Іван, – значить твоя мама раніше дізнається, що ми хочемо одружитися.

Дівчина лише зітхнула.

За якихось 20 хвилин вітер загнав парочку до ганку. В затишку звично знайшов її губи. Але, здалось, гуди її були якісь не ті. Чи не здалось?

– Йди, скажи матері, що зять прийшов, – сміючись натякнув Іванко

– Ні, ти що! Я не готова, – відбивалась Марічка.

Але він жартома заштовхав дівчину у коридор:

– Йди скажи, що Дід Мороз прийшов з сюрпризом.

Згодом Марічка повернулась і повідомила, що мати вже спить і немає бажання говорити.

– А батько? – Ще з надією спитав Іван.

– А що батько? Батько так, як скаже мати, – різонула у вухо відповідь коханої.

Тут повернулись її брати з гулянки і дали зрозуміти, що гостям не дуже раді.

Чвалав додому, збентежений, ображений, втомлений, якийсь розбитий. А хурделиці, як і не було. Не видно й перехожих, то ж дорога здавалась, вічною. Нарешті вдома. Ліг спати у кімнаті, яка не опалювалась. Накинув поверх одіяла дідового кожуха.

Ранок дещо поліпшив настрій. Поснідали новорічним гусаком, печеною картоплею. Стрільнули «Советським». О 12 годині дня зателефонував Марічці на домашній телефон. Чотири десятиліття тому про мобільні ніхто ще й не відав. Сердитий голос її брата повідомив, що Марійка кудись поїхала. Це здивувало хлопця, а ще більше стривожило, бо вона нічого не казала про якусь поїздку.

Через день сам поїхав до міста. Отримав листа, де Марічка писала, аби зустрів її 31 грудня на залізно-дорожньому вокзалі. Затримала пошта того листа і це ще більше відбило бажання щось робити. А через кілька днів прийшов від неї ще один лист. Останній. Уже перша фраза обірвала струни серця. Замість звичного звертання: «Доброго дня, милий мій Іванку», сухо: «Іване!». В листі йшлося про те, що у її житті появився Віталій, який має на Закарпатті гарну двоповерхову хату. І мама її їздила і бачила все це і вирішила, аби Марічка виходила заміж за Віталія. Гордість не дозволила йому щось відповісти на цю зраду. Точніше він списав цілий зошит про їхнє кохання. Але так і не відправив листа.

Як і в неї, так і в нього свої сім’ї. однак у новорічну ніч він згадує ту хурделицю і закриті нею зірки, які заблукали, розходячись викресали одне слово: «Недоля».

Валерій МАЛИНОВСЬКИЙ