ЕТЮД АМЕРИКАНСЬКОГО СПОГАДУ

Цокіт копит білих коней подражнюється із  вашингтонською опівнічною тишею.

Білий із золотими оздобами відкритий фаетон котиться покволом, на помах  руки він зупиниться і ти шубовснеш у м’які шкіряні обійми тарантасного диванчика.

Не думатимеш ні про що.

А чи й помрієш – у пахучій ночі Вашингтона.

У весняній тихосяйній ночі…

Запряг, що ним візникує помпезний машталір у сріблястому смокінгу, дрібним дрожем оминатиме Капітолій, освітлений купол якого то губитиметься за темними крислатими каштанами, то знову виринатиме жовтим яйцем на тлі темно-синього неба…

Завтра лечу додому. В аеропорту в Україні три пари найрідніших мені очей вглядатимуться в ранкову лебедіючу синь, і буду відчувати, що то саме їхні зіниці притягують лайнера, надають йому поспішної сили, заклинають, аби він рвійно пронизував високий простір, щоб швидше настала очікувана мить обіймів, цілунків.

І знову обіймів.

 

Щойно ми обмінялися рукостисканнями із сорок другим президентом Сполучених Штатів Америки Вільямом Клінтоном. Після цього мішма пішли думки…

Жалкую, що Марлен не зуміла сфотографувати нас обох – вона саме передавала у номер щоденного видання «The Gazette», де я проходив стажування, матеріал із прес-центру.

 

…Боб Андерсон, директор Міжнародного центру журналістики (ICCJ), де я навчався, підморгнув:

– Повезло тобі, старий, маєш нагоду познайомитися із президентом Клінтоном. Він буде в Айові на національній аграрній конференції.

Через тиждень після поданої у Білий Дім заявки на мою участь у цій зустрічі надійде згода пресового департаменту, і з Марлен Лукас, кореспонденткою аграрного відділу редакції «The Gazette», поїдемо в місто Еймс.

Морозного квітневого ранку проводжатимуть мене Джордж і Мерлін Міллігани, у яких було по-родинному затишно увесь час перебування в їхній добросердній сім’ї. Після зустрічі з Клінтоном вже не повернуся до них, у Сіде Репідс.

Місіс Лукас вправно наблизилася до кварталу, оточеного поліцією. Проїхати далі по вулицях, де для «звичайних» авто рух був заборонений, їй дозволила прес-перепустка.

 Перед тим, як потрапити до залу засідань і в прес-центр, – строгий контроль. Спочатку до тебе принюхуються собаки, – хто знає, скільки запахів підозрілих речовин вони здатні відчувати, крім тротилу чи іншої вибухівки?

 Зазирають пильно в очі кілька поліцейських одночасно (здається, що вони близнюки, настільки схожі між собою). Неспішні, гіпнотичні, запитливі їх погляди. Мовби вимагають вивернути душу – з якими намірами ти йдеш сюди, чоловіче, чи не задумав учинити щось зле?

– Заходи безпеки вжиті безпрецедентні, – каже Марлен. – Давненько я такого не бачила.

Звісно, до особливих засторог спонукав випадок, що стався минулого тижня в Оклахома-Сіті, де терористи підірвали багатоповерховий будинок. Там загинули сотні людей… Саме задля недопущення підозрілих чи тих, кого сюди не просили, і зібрано такі величезні сили, які стали фільтром на шляху до приміщення, де виступатиме президент.

Ось останній пункт контролю – рамка, що реагує на найменшу скріпочку, яка десь зашпорталася у кишені… Після цього одержуєш візитівку учасника зустрічі, тобі вказують стіл, на якому можеш писати. Є й телефонні роз’єми для підключення модема.

За першими твоїми кроками від стола до конференц-залу стежать коротко стрижені міцної статури молодики у чорних костюмах. Вони деякий час косуватимуть за тобою, навіть будуть ходити слідом, вивчатимуть рухи, поки переконаються, що людина зайнята своїми суто журналістськими справами. Опісля ти пересуватимешся без ознак видимої «опіки».

Заповнений представниками годувальників Америки з усіх п’ятдесяти штатів зал поволі стихає. З’явився губернатор Айови із почтом.

Повсідалися вашингтонські урядовці.

За мить коментатор урочистим голосом, наче блискавкою, накрив присутніх, від чого вони чинно підвелися зі своїх крісел:

– Пані і панове! Президент Сполучених Штатів Америки і віце-президент!

Ставні Білл Клінтон і Альберт Гор ввійшли під овацію – аж скоробіжні брижі розворушили величезне полотнище зоряно-смугастого прапора…

 

Середній айовський фермер людина не бідна, але й не дуже багата. Йому вистачає на прожиття, але не досить для того, аби шикувати. Держава виписала чіткі регламенти, що дозволяють фермерам мати собі зарібок і вигідно продавати країні продукти харчування. Однак ці одноосібні трудівники висувають десятки претензій до уряду, який, вважають вони, в багатьох моментах утискує їх волю. Щоб протидіяти цьому, фермери створюють асоціації, куди входить з десяток, а то й більше сусідів. Спілку очолює, як правило, найграмотніший і найвдатніший.

Саме таких запрошено в Еймс.

Назвати цю зустріч, яка у робочому графіку Білла Клінтона вважалася однією з ключових і мала вплинути на зміну економічних векторів у сільському господарстві величезної країни, – назвати цю зустріч нарадою у нашому розумінні не можна. Ті, хто мав щось президенту розповісти, з ким він хотів звірити свій курс, займали місця за великим півкруглим столом збоку президії. Інші присутні в залі слухали. Тричі змінювалися співбесідники Білла Клінтона – така циркуляція запрограмована протоколом. Кожна команда, вочевидь, залишилася втішеною. Якщо не зовсім відповідями і намірами президента, то його жартами таки точно. Він  навіть намагався римувати, причому вдало. Наприклад, його стрижневим гаслом на цьому зібранні було: «Не шкодьте фермерам», що досить милозвучно звучить по-англійськи.

Безумовно, Клінтон вибрав Айову як основний сільськогосподарський штат, не вельми переймаючись тим, що айованці не надто прихильні політично до демократів. У Айові традиційно вже три строки підряд губернаторами обираються республіканців, однак це не впливає негативно на відносини із вашингтонською адміністрацією. Клінтон говорив: слід забути про партійні паркани при розв’язанні важливих питань «по селу», адже всяк розуміє значимість проблеми.

На національній конференції йшлося про місцеве у сув’язі із глобальним. Коли вели мову про необхідність підтримки фермерства, то добре вичитувалася підводка Клінтона до світової експансії американських продуктів. Америка, дбаючи про громадянина свого, тим самим прагне, аби її людність займала вершинне становище над рештою світу, в тому числі й заокеанською. Це альфа й омега американського стану.

Клінтон не зовсім задоволений, що вашин­гтонські урядовці дещо відірвані від сільської Америки, і нагадав тим з них, які були присутні в Еймсі, що коли найближчим часом його країна не задовольнить запити фермерів, то це призведе до «однобічного роззброєння» у війні за іноземні ринки.

Президент саме в Айові, цьому штаті, звідки гібриди кукурудзи розходяться по всьому світу, вирішив запитати у фермерів, що їм допікає найдошкульніше. Вислухавши, сказав:

– Мої надії щодо сільської Америки такі самі, як до всієї Америки взагалі. Ми повинні створювати добрі закони для фермерства. Адміністрація від імені держави намагатиметься поліпшувати сільську інфраструктуру, комунікації, дбатиме про освіту фермерських дітей, здоров’я фермера і його сім’ї, думатиме, як і чим зайняти землероба у міжсезоння тощо. Якщо Америка забуде про це, то все менше й менше молодих людей залишатиметься працювати на землі. З ким же тоді наша країна ввійде у наступне тисячоліття?

У своїй книжці «Між надією й історією» він називає всю людську спільноту всесвітнім, глобальним селом. Чому в метафоричному ладі президента виникла саме така асоціація, ніхто не уточнював. Одначе, наяву: в системі координат образного мислення Клінтона Село є вельми стійкою, фундаментальною точкою, основою, базою, від якої залежить процвітання.

Альберт Гор, котрий вставляв подеколи свої репризи між відповідями запрошених, здалося мені, з непідробленою гордістю зазначив: його корені – у сільській Америці і він переконаний, що звідси походять усі громадянські цінності його країни.

Після завершення конференції Альберт Гор і Білл Клінтон вирішили привітатися персонально з тими, хто опинився в цей час найближче до трибуни. Подавши мені руку, президент Сполучених Штатів приязно сяйнув м’яким, променистим, запитальним, мудрим усмі­хом. Я представився, розповів, що стажуюся в місцевому часописі.

Показую йому номер «The Gazette», у якому вже була опублікована моя стаття про співробітництво компанії «Піонер» та української агрофірми «Зоря» (Рівненський район) у галузі вирощування ранньостиглих гібридів кукурудзи.

Тут не місце і не час для розпитів, однак не втримуюся і цікавлюся, що думає містер президент про перспективи аграрних відносин Штатів і України (саме напередодні мені доводилося висвітлювати візит в Айову української делегації, яка обговорювала тут питання деяких поставок насіння і сівалок). Співрозмовник відповів стисло, конкретно, а наприкінці зазначив:

– Є кілька програм, у яких ми б хотіли досягнути успіхів.

Біля виходу із залу президента враз оточили високорослі охоронці. Він повернувся до нас – усіх тих, хто проводжав його поглядами, – і помахав на прощання газетою, яку я йому тільки-но вручив.

Високий, дужий, кремезний – під стать країні своїй. Ось він – живий приклад того, як американську мрію треба виплекати і її ж здійснити.

Якщо вам більш-менш серйозна людина у США скаже, що її хочеться стати президентом для того, аби поліпшити життя співвітчизників, то все-таки не глузуйте, відкиньте долю честолюбства у цих бажаннях, загляніть в суть і ви, можливо, якщо знаєте норми даної демократії, відчуєте прагнення тисяч амбітних людей доскочити верховодної в державі посади.

Коли ж у Білла Клінтона заколобродило фантастичне бажання?

Може, тоді, як він, Вільям Джефферсон Блайз IV (названий на честь загиблого за три місяці до його народження батька, нинішнє ж прізвище – від вітчима), пізнавав першу азбуку християнської любові від мами, дідуся та  бабці?

Чи тоді, коли у школі мріяв про нові кондиції державотворення – вчитувався у формулу рівності і свободи для всіх, аби затямити собі її на все життя й бути схожим на кумирів із безсмертними іменами, аби повторити й розвинути їх ходи на історичній шахівниці, де йде послідовне оволодіння загонистою красунею, вабливою «незнайомкою» – владою?

Либонь, тоді, коли він, представницький лідер юнацького руху поручкався із президентом Джоном Кеннеді у Трояндовому садку окрай Білого Дому?

Чи як дивився по телевізору у 1962 році трансляцію знаменитої промови Мартіна Лютера Кінга «У мене є мрія» і пройнявся гуманістичними ідеями неперевершеного чорно-шкірого трибуна?

А, може, коли вчився у Джорджтаунському та Оксфордському університетах, освоюючи право й міжнародні відносини?

Чи в пору діяльності на постах генерального прокурора, а потім губернатора штату Арканзас?

…Арканзаський керманич виявився справжнім освітнім зодчим, вістовим перемін і їх конструктором. Він вибудовував нові норми, планка яких сягала у височини майбут-нього. Клінтон-губернатор свою управлінсько-адмі­ністраторську родзинку знайшов саме в реформі процесу навчання. Він, не надто церемонячись, але й не хвалькувато заявив, що Арканзас стане лідером у цій галузі. Гріх було не відгукнутися на такий заводіяцький запал.

Восени 1991 року губер­натор Клінтон зрозумів: Америка потребує ко­гось із неординарним баченням і новими планами. Та­кож відчув, що має достат­ній досвід і найкращі ідеї відносно того, як відсвіжити країну. Він вимальовував картину перемін у системі охорони здоров’я, смілива терапія безробіття теж накреслена тоді. Чи блефував майбутній кандидат? Він кидався на амбразуру жорсткого спротиву, пам’ятаючи слова Ніцше: «Чим вище, тим тяжче жити — посилюється холод, зростає відповідальність». Водночас Білл Клінтон казав усім: «Ми повинні дати амери­канському народові те, що він хоче». З-поміж іншого його народ прагнув освіти.

Президент Клінтон прийшов у Білий Дім, аби реагувати на потреби співвітчизників без зволікань. Одержавши жезл керівника найсильнішої держави світу, Клінтон, зокрема, по-знавецьки, мов професор педагогіки, соціологічно вміло виділив основні потреби освіти в сьогоденні і майбутньому.

«Життя сучасного пересіч­ного американця зараз, як ніколи, перебуває у величезній залежності від швидких змін в економіці, від того, що ми виробляє­мо (більше складних това­рів і послуг, менше про­стих та примітивних), як ми виробляємо (більше технологій, менше ручної праці), хто є виробником (більше кваліфікованої праці, менше некваліфікованої) і як добре ми пра­цюємо (продуктивність праці)», — писав він у книжці «Між надією й історією».— Тому, відчуваючи належ­ну відповідальність за ці зміни, треба не зменшува­ти інвестиції… Найбільш відповідальним є вкладати в людей: кожно­му громадянинові — у себе особисто, приватним під­приємцям — у своїх вироб­ників і виробничі техноло­гії, а уряд має офірувати в основу основ будь-якого економічного розвитку — вишкіл молоді та нові технології».

Саме такий підхід допоможе Америці стрімко досягти великих успіхів завтра, переконаний президент. Уточнюючи свою думку, він зазначає, що, озброївши американських дітей новими знання­ми й уміннями, держава зробить їх конкурентноздатними у наступному сторіччі. Тобто йдеться про фінансові вкраплення, які гарантуватимуть пра­цюючим прибутки і змі­ни на краще.

Клінтон будив громадську думку і закликав не бути байдужим до тих, хто погано вчиться або не вчиться зовсім.

Він просив свій народ не втомлюватися здобувати знання і відчувати гостро невтоленість ними, дбати про тих, хто не має для цього можливості через бідність.

Він умовляв, бо «загальна сутність освіти полягає в тому, що людина робить себе в усіх відношеннях духовною істотою», — сказав би філософ Х.-Г. Гадамер.

Клінтон влучив у яблучко, бо таки добре знав соціальну кардіограму. Америка була зачарована бажанням свого лідера, який діяв їй на догоду. І адекватно відповіла.

За час перебування на олімпі цього чоловіка, з яким США досягли найвищого економічного злету, про нього написано десятки книг, де до подробиць прослідковано дні і роки неспокійного стрімко-злетного життя — ті, що знаково промайнули під щоденними софітами слави і всенародної шани.

Віктор Мазаний, письменник, заслужений журналіст України.