Дитяча постать біля могили

Новела

Кравчуки з Воляниками сусідують десятки літ, ще відтоді, як їхній багатенький хутір Житняки якісь нездорові диванні чинуші визнали неперспективним. Тоді місцеві владці запобігливо змели компактне, красиве краєвидами та й перенесли його до горбистого, піскувато-курного, безрічкового Стовпового. Тулилися хуторяни одні до одних уже на сільській вулиці, навіть ті, що мешкали раніш віддалено. Так і уже згадані вище.

Гордій Карпович Кравчук, колишній колгоспний агроном, а тепер одноосібник на своєму шматі грунту, розумно вибудовував стосунки з новими сусідами, неоднораз стримував свою запальну Софію Гнатівну, напоумував її, продавчиню в магазині підприємниці Ганни Воляник, із садибою якої межували: «Знай, ворогувати із сусідами, то дурне діло. Як-не-як, вони здатні при потребі першими допомогти, порадити, ми навзаєм багато бачимо й знаємо одні про одних. Але не сунь носа в отакі таємниці, не винось сміття з їхньої хати, ліпше прикуси язичка коли що довідаєшся, хай самі розбираються».

Цим повчанням жона вперто опиралася, бо про дещо з життя Воляників не могла змовчувати, а найчастіше обурювалася непоштивим ставленням хазяйки до свого ще вподобаного на хуторі, майстровитого, сердешного, але обділеного судьбиною віднедавна вдівця-приймака Павла Мовчанюка. Софія кип’ятилася:

– Зійшлася Ганя з толковим, господаровитим, не пияком, добрим до неї чоловіком, то радуйся, тішся, строй сімейне гніздечко, не глумися, як над першим мужем, Валентином Оверковичем, не бери його під каблук, не вважай за нікчему. Можна було і з першим ладненько жити-поживати. Але їй хто догодить. Той, географ городський, не вмів цвяха забити, так це ж ще не лихо. Не захотіла мати від нього дитини, розвелася. Хутчій вхопила повдовілого Павла, брата мого троюріднього, привела од нього Настусю. Щасливій, Богу дякуй. Адже приймак на що гляне, то зробить. Нам прибудову вимурував, вікна на європейський лад поміняв, бойлера причепив. Він і в машинерії розбирається. Повезло сусідці, а вона, невдячна, стала збиткуватися над приймаковим Максимком. Та так зло, безсовісно, що й мачухою її важко назвати. Аби Зіна встала з могили, а вона ж бо дворічне дитятко осиротила, то в неї серце не витримало б, уже не рак, а кривда, жаль, а ще гнів на злючку, обиди на мужа нерозбиракуватого терпеливця враз знову положили б у яму.

– Не перебільшуй, Соню, хлопчик же не голодує, у школу справно ходить, відмінник, не обдертюх. Ще й Настуню-сестричку любить, можна сказати, виколихав, вивозим її в колясочці, доглядає, коли батьки зайняті, добрим братиком росте, – охолоджує запал обурення дружини толковий аграрій Кравчук.

– Не все бачиш і не про все знаєш, чоловіче, краще помовч, – не здає позицій у суперечці жона. – Ми, жінки, спостережливіші, тонші душею. Зізнаюся, підприємниця мені деколи розпатякує про своє потаємне невдоволення другим заміжжям. Дам тобі один приклад: коли Павлового хлопчика вбирали в перший клас, то Ганя крадькома скупилася на барахолці, у всьому знеціненому спровадила першачка, навіть рюкзака почепила вичовганого, полатаного. А оце, уже як Настуню збирали в школу, то поїхала в город і все, як кажуть, з голочки набрала, хвалилася, що в десять тисяч не вклалася на покупки.

Ще одне, чи не головне: як настає панахидний день по усопших, Семенівна мало не силоміць не пускає сиротину на могилки, мовляв, ще малий, не годиться таким стояти біля могил, краще хай сестричку глядить удома, а ми самі пожуримося, поплачемо коло пам’ятників і хрестів. О! Послухай-но, наведу ще один факт негідного ставлення злючки до Максимка. Привезли доці в подарунок дорогущого веліка. Навіть завеликого для малої, підросткового. Синочок Павлів рванувся до нього, моститься в сідельце. Угледіла те мачуха та й репетує з порога: «Не лізь, нахабо, бовдуре, на чужого ровера, геть із двору, не тобі куплено. Заробиш, то матимеш, а будеш і далі ледарувати, то пішкуватимеш до старості». Навіть мені, сторонній, у грудях запекло від баченого й чутого. Вовчицею Ганя кинулася захищати доцю. Жаль малого. Тра сказати, аби купив сиротині веліка, він же он яку грубу грошву гребе на заробітках. Але чи вдасться, бо, як вивідала в Гані, вона забажала, наказала точніше кажучи, аби приймак принесені долари й гривні клав у відомий обом сховок, бо в неї частенько випадає нагальна потреба «латати дірки». Я ж пораяла Мовчанюку, аби потайки клав на рахунок у банку якусь копійчину, бо всяк може трапитися, лютує його суджена, зненавиділа хлопця, уже й він це відчуває, часто в сльозах, називає з товаришами її «Вовчицею». Не до добра це, слабне подружня сув’язь, здавалося б і заможної, і закоханої пари.

При таких відкритих балачках-осудах подружніх сусідських зносин, Кравчук спочатку все ж застережно радив дружині не розпускати язика, але й сам став пильніше придивлятися до поведінки Волянички-Мовчанючки. І деяке прикре прозріння настало, коли побував на дні народження Настусі, якій виповнилося сім рочків. У просторій залі столи, здається, вгиналися від вишуканих наїдків і напоїв, ювілярочка мало не оберемками заносила у свою кімнату подарунки. А Павлів синочок сидів окремішно в кутку через кілька незайнятих крісел, у карих оченятах гускла жура, вочевидь, йому велося чужо на чужині. Аніхто на нього не звертає уваги, зайвий, наче зайда, він на святі, хоч би хто шоколадика вділив, обізвався теплим словом, усмішечку направив. Де там, усе-всеньке тицяють любій сестричці, цілують її, тостами вихваляють.

Душа заболіла в агронома, вмент вернувся додому, прихопив коробку дорогих шоколадів, дві сотеньки гривнів і знову ступив через сусідський поріг. Як годиться, привітав і обдарував дівчинку, за тим чемненько присів біля Максимка, потиснув йому по-дорослому ручку, подав принесене, погладив по плечиках і чубчику, ще й додав радості, бо пообіцяв:

– Оце в тебе Максе, скоро також ювілей, десять років справлятимемо, то жди від нас із Софією Гнатівною велосипедика. Вір на слові. У нас на горищі висить майже новенький, мого Женьки підростковий велосипед. Не пошкодую, бо внуки городські вже на таких не ганяють, у них свої витребеньки.

Тим часом Ганя знову додала жару в неприязнь Кравчука до своєї особи. Це вже як зайшла мова про десятирічний ювілей приймакового сина. На натяк-вивідини про скоре сімейне свято грубо фиркнула, зневажливо буркнула:

– Стерпиться. Не буду грошей тринькати.

Після такої неприємної новини дійшли згоди поміж собою Кравчуки про промах вдівця та недолю його хлопця. Розстроєні, надумали в день іменин Максимка поїхати на кладовище, перед зазимками опорядити могилки усопших родняків, а заодно й навідатися до останнього прихистку вчительки Зінаїди Яківни, Софіїної колеги, першої дружини Мовчанюка, матінки хлопчика-сиротини, в якого ювілей.

Там хутко наводили лад, уже кінчали роботу, як-то Софія Гнатівна, випроставшись, мало не остовпіла, злякано зойкнула. Бо в присмеркові тінистого цвинтаря на тлі червоного сонячного диска біля пам’ятника рано усопшій Мовчанючці їм узрілася темна дитяча постать. Мерщій направилися туди. Над могилою схлипував Павлів малий, його плечики зрадливо посіпувалися. Муркітливо-дитинно він звертався до вкарбованого в граніт іконного образу неньки:

– Приніс, мамо, тобі квіток, яблучок, цукерків із тортиками, купив це на гроші дядька Гордія. Захотілося роздивитися тебе, побачитися. Спалила Вовчиця твою карточку, тільки обсмалені кутики знайшов. Не пускала з хати, а я втік, прибіг до тебе, бо, ти, матусю, мабуть, добре знаєш – уже десять літ мені від роду… Навіть віршика про це склав. Ось послухай:

Тут мовчать листочки і сумує тиша.

Знову спить матуся, не встає, не дише, –

Не буде розмови, відкладем цілунки,

А я ж іменинник, я приніс дарунки.

Притихло подружжя, аби не завадити сповіді-розказу сиротини, не перервати омріяну малим стрічу.

– Бач, ніяким побитом не вдалося Гані утримати Максимка від цих сумних відвідин. Он, здається, Зіна на портреті тамує гіркий усміх, сяє ласкаво до кровиночки, скинувши затаєний біль. Навіть камінь розкам’янів, дозволив їй це сповнити, неначе воскреситися на хвильку, – хрипкувато напівшепотом зрік Кравчук, витираючи мокрі вії.

Як покидали гурточком могилки, біля брами моторошно, збуджено гули давні тополі. Наче схвалювали вчинок дитини, яка надибала стежку до матусі.

А Павло Мовчанюк надвечірком місця собі не знаходив, бо пропав синочок. Аж то покликали на іменини свого улюбленця в чужу сусідську хату. Прибігла туди й сестричка Настя, вельми пораділа подарованим братику лискучим велосипедом. Тато ж допитувався:

– Де був, куди втік? Ми село на ноги підняли.

– У мами був, усе їй розказав, квіток і солоденького заніс.

Рано-раненько з багацького двору Ганни-підприємиці, наче з багнюки, випливав-виповзав старенький «Жигуль» із причепом. Зі скромними нажитками, із сяйним велосипедиком зверху.

Розтріпана, люта, таки схожа на вовчицю, Ганна репетувала, стоячи на сходах спорожнілої хати, вона знетямлено погрожувала:

– Ушивайтесь, ще на колінах сюди приповзете! Позорите мене!

Коло хвіртки схлипувала сонна Настуся, вона щосили загукала:

– Татусю, братику Максиме, не кидайте мене!

Павлового малого вже не лякав хижий оскал, вирячені очі вже навіть не мачухи, а колишньої квартирної хазяйки. Ніяка сила не верне його в цей остобісілий чужинський двір.

Сусідка Кравчучка на все те бачене й чуте знайшлася на свій висновок:

– Навіть нормальною мачухою не змогла Ганя стати, вона вже точно дворазова розведенка. А побачила б ту дитячу постать біля могили, то, може, пробудилася з любов’ю, прорвалася б із нею на куценьку територію вже забарикадованої для неї дитячої душі.

На околиці села з боку могилок до вигнанців утікачів у сивому ранковому туманці росяного, начебто заплаканого поліття, линуло туркотіння дикої горлиці. Синок до блідого тата мовив:

– Ой, то це ж матуся вітає нас із поверненням до старої хати. Голос цієї пташини привів мене на могилках до пам’ятника матусі.

Петро ГУМЕНЮК.

смт Гоща.