Два плачі в одному

Новела

Аніхто в Запіллі, колишньому райцентрі, донедавна не міг би заперечити: Богдан Дмитрович Малиновський таки щаслива людина. Адже Бог і батьки наділили його розумом, талантом, ще й красою, а раз так, то й сам не промах, до всього багатства додав собі ого якої слави, авторитету, знатності. Ще в інституті культури на нього звернули увагу, заманювали студента-випускника на викладацьку роботу, обіцяли швидке кар’єрне просування, навіть квартиру. Але майбутнє «світило» в царині музики й вокалу не без чудацтва. Малиновський  пішов напролом малоперспективним шляхом провінційного подвижництва – задовольнився директоруванням у Будинку культури рідного села.

Талант – скрізь талант, його зірковість мусить заяскравіти. Небавом тутешній хор усім носа втер, став народним. Директор прославився не лише як організатор і диригент, соліст, а й навіть композитор, не тільки в селі розбурхав самодіяльність. Його запросили навчати молодь у районній школі мистецтв, професіоналізмом диригента й соліста, віртуозною грою на народних інструментах послуговувались у районних та обласних вогнищах культури. Наче він не чорноземельного, а аристократичного походження, на розхват фахівець, ось-ось йому присвоять заслуженого. Гордилося село своїм земляком, називаючи: «Наш маестро».

Було схоже, що доля прихильна до музиканта й у влаштуванні приватного життя. Легко красень висватав чарівну Уляну з поважної родини педагогів, викладачку географії тутешньої середньої школи. Подружжю в заможних сватів знайшлася окрема хатина, донечкою без відволоки обзавелися, легковиком. Живи-радуйся, купайся в любові, славі, маєстатності, вигрівайся в теплому родинному гніздечку, твори все барвистіші мелодії свого буття. Але, як говориться, чорт не спить, пильненько підстерігає, аби чимось упекти. Скоро в маестро все пішло перевертом. Це коли з вишу випурхнула пташечкою заворожливою прегарна Світлана Огородник, невідома йому мешканка сільської окраїни, та й законно вмостилася поряд директора Будинку культури в зручне посадове крісло завідувачки бібліотеки.

У необачного маестро, коли диригував хором і пильненько придивлявся-прислухався до його учасників, зодягнутих в українські вишиванки, очі все зупинялися на чар-дівоньці, солістці потрясній. Тенькало серденько, умлівало, проте брало все впевненіше високі ноти непрошеної мелодії залюбленості. Отьмарювався від незмигного зеленкуватого зоріння, буцім лише йому адресованих слів пісні про кохання. Притягувала владно Світлана косою-красою грубою та русою, поставою високою гнучкою, ніжками топ-модельки.

Йшлося-велося, як баглося. Ото розійдуться хористи, гуртківці, відпочивальники пізнім вечором із Будинку культури, а маестрові наче ноги відібрало, почувається припнутим до дверей прочинених манливо, бібліотечних, звісно. Погомонять-помилуються культурники, а далі й у провожаті місцева знаменитість делікатно нав’язується. Дівонька не дає одкоша, не лякається навіть людського поголосу-осуду. Перед сном солодким їй солодко припасти до гарячих козацьких губ під лоскітливими вусиками.

Розказ про теє не вельми й утаємничене на селі коханнячко довжиться житейською закономірністю: Малиновський покинув Омельчучку з донечкою й привів кралю з краль на протилежний куток Запілля в батьківську, зліплену ще за колгоспу не вельми завидну хатину. Старі геть не втішалися вибриком дивакуватого чада, але де дінешся, є причина терпіти. А все просто: у бібліотекарки під серцем ворухко нагадував про себе майбутній онук чи внучка.

Історія розлучення та повторного пошлюблення маестро вже з владичицею свого серця й книжкового царства все ж утрапила під холоднувату хвилю осуду, бо мала ознаку гріховності. Жаліли люди усамітнену педагогічку, хоча й дехто співчував інтелігентному джигуну, бо в злуці зі Світланою, вони яко голуб’ята паровані-мальовані, долею рожденні одне для одного.

Де злагода, любов, добробут у сімействі, там щастя в хаті в усіх кутках і на покуті. Ось уже і Юленька тупцяє кімнатами сонечком, іномарка у дворі, нею красива молодиця залюбки гасає. Словом, усе чин-чином налаштувалося Малиновським на літа багатії-довгії. Проясніло їм, розвіяв буцім вітер часу все прикре, досадливе, болісне. Проте вразливому, що не кажіть, совісному Богданові Дмитровичу мулько-бридко велося, як будь-де стрічався зі своєю колишньою, тим паче, з дочечкою-школяркою Оксанкою. Їхні стосунки склалися типово: між розлученцями наче стіна льодова стояла, від педагогічки аж прискало зневагою, злістю, кривдою. Натомість дочка охоче сокорила з красивим, нетутешнього вигляду татусем-музикантом, охоче брала від нього недешеві подарунки. Навіть якось насмілилася привести додому чорнооку, схожу на бібліотекарку улюблену молодшу посестрену долею подружку. Старі Омельчуки із сумними позирцями, але безосуду внуки, мерщій виступили з хати. А ось Уляна Андріївна аж лицем змінилася, ледве стримуючись педагогічним тактом, артистично вдаючи байдужість. І все ж метнула на Оксану шаїжасений погляд, дивуючись її черговою витівкою. Уперта кровинка, видать, із карбом батькової натури, лише ворухнула плечиками, хитнула весело довгенькими перевесликами кісок і чемно запросила дорогу для себе гостю в гральну кімнату. Уже сутеніло, як Оксана повела малу Юлію на її далекий куток, до їхнього єдиного татуся Богдана.

У душі музикант не осуджував злобивість колишньої. Вона-бо з тяжким серцем сприйняла розлуку, наче блискавкою вражена, наче закам’яніла, почувши від нього, щиро коханого, про чорний намір. Вочевидь, не вірила поголосам про чоловікові зв’язки з бібліотекаркою, мовляв, про кого в селі не плещуть язикаті заздрісники. А дарма, переоцінила відданість мужа, надійність сімейної сув’язі, скріпленої народженням донечки. Химерною була їхня любов, осліплюючою.

Маестро поважає Уляну за мужність, здатність тримати удар. Не хаяла його на людях, не намагається помститися, а таки нелегко їй, бо жура-одинокість їсть серце, проте не кидається на груди залицяльникам, стійко зносить рік за роком своєрідне печальне вдівство за живого чоловіка. Не жаліється, не плаче, на його вітання погордо підносить голову, вимучено артистично усміхається, відводить сумні очі, похитом стверджує чемність, ще й, хтозна, може, дякує за раніше даровану й спізнану єдину свою любов, навряд чи дотла спалену ненавистю до зрадника.

Але вернімося до розказу про причини переверту судьбини Малиновського. Коли культура в державі опинилася на узбіччі розвою, перевели її трудяг на півставки, чвертьставки, то діловий музикант подався в Польщу на заробітки. Там довелося переконатися, що ниньки модно названий лицемірами колгоспний труд каторжним, не вповні відповідає оцінці. Він-бо регламентувався, гарантовано оплачувався, а профспілки дбали про умови праці й охорону здоров’я.

У польського земельного багача під дощем збирав бульбу від зорі до зорі, у сирій одежині валявся на твердому ліжнику в холодному помешканні. Затемпературив, забухикав, але приховував нездужання, бо треба було наскладати доларів для напівголодних молодої жони з малою донькою, на операцію батькові, примарювалися й бусик, і тракторець, й євроремонти.

Після заробітків почувався немічним, кашель досаджав. Якось на репетиції хотів продемонструвати високу ноту мелодійної пісні, але водномить наче захлинувся, у кутиках рота закров’яніло. Рятувався дешевими лікуваннями сквапних на окозамильні обіцянки, жадібних на його польські бакси ескулапів. Роковий діагноз не забарився.

І ось дорога, замаяна квітами, труна з улюбленим маестро стоїть посеред зали сільського Будинку культури. Вихованці-оркестранти з мокрими очима тихо витинають прощальні мелодії, а підспіви сповняє не веселий народний хор, а сумний церковний. Та все про останню дорогу, вічную пам’ять. Убиті горем старі батьки, почорніла личком вдова з блідою донечкою. Прикипіли поглядами до небіжчика, наче ждуть-не-діждуться, коли зведеться зі свого страшного ложа. Не везли, а понесли шанобливо знатного земляка через багатолюдні вулиці села аж на цвинтар. А за процесією трохи скрадливо, схоже, безтямно, з хворобливо опущеними плечима плелися обидві Омельчучки. Зарюмсані, обікрадені ще раз немилостивою долею.

Поминальний обід усією громадою справили в Будинку культури, бо в Запіллі узвичаїлося ходити на концерти свого маестро юрбою, завш у залі яблуку було нікуди впасти. І в горі забажали так дружно пом’янути дорогу людину. Повсідалися, запанувала щемка тиша, поглядають звісно на сцену, буцім там ось-ось розсунеться завіса та з’явиться посуровілий музика-чародій нетутешнього вигляду, сотворить мелодію радості, краси, життя. Дарма. Коли встали і помолитися, у вхідних дверях примарою завиділися Омельчучки. Притулилися скраєчку столу боязко, як непрошені-неждані, зайві своєю присутністю. В усьому чорному, схожа на строгого суддю законна вдова Світлана чи то стуманівши од біди, чи то в безпам’ятстві, озлобленості до суперниці, поспіхом подибцяла до мужевої першої та його малої. І перед Омельчучок одним махом господиня забрала столове начиння, відсунула страви, а горохову кашу переставила ще далі, аби була недосяжною. Кресонула зненавиджено поглядом по, як гадала, приблудах, буркнула щось обурливо й подивовано, спроквола відсторонилася. Директорка школи, сивокоса Неоніла Григорівна, уздрівши цю сценку, поспіхом устала з-за столу, підійшла до колишньої відмінниці-вихованки, пригорнула її, стала заспокоювати, дорікати за помилку. До сторонніх долетіли слова її стишеного повчання:

– Схаменися, май Бога в серці, між вами вже остаточно все поділено, не тривож небіжчика. Он ще одна вдова й невинна сиротина плаче…

Удова наче пробудилася від важкого сну, сторожко-знічено підійшла до Омельчучок за голим столом, розставила посуд, поклала ложки, підсунула страви, перед дитиною додала в плетену хлібницю пирогів і цукерок. На таку переміну звелася на ноги в усьому чорному, схожа на схарапуджену галку ще одна вдова усопшого. Наполохана, недовірливо косить на кожен рух суперниці. І враз порозумілися горопахи, звела їх бідонька, бо навіть обійнялися, заголосили стишено, відкрилися по-сестринськи.

– Повір, я щиро співчуваю, тримайся. Мене, здається, також зацвяхували в ту Богданову труну, то вже прости, здуру на тобі злість зігнала, – ковтаючи сльози, прошепотіла Світлана. – Може, Господь мене покарав за одібраного в тебе мужа. На чиїйсь біді щастя не побудуєш.

– І мені на душі чорно та порожньо, бо й нам із ним лебеді не від’ячали, – стверджує свій біль, ридма ридаючи, перша законна жона маестро. – Завтра занесім йому сніданок. З дітьми. Хай побачить нас Раб Божий у замиренні, прощенні. Обоє мали право його любити, а він нас. То вправі ми й у скорботі його оплакувати. Маестро довічно стоятиме на сцені нашої життєвої драми, він віртуоз мелодії кохання, незабутній татусь посиротілим нашим дочкам. Отож, тримаймося разом. Наші сльози злилися в однім плачі, поміж нас трьох льодяною стіною стала ще одна невмолима розлучниця – смерть…

Петро ГУМЕНЮК.

смт Гоща.