Аварія

Новела

– Здає дід, захандрив, не лиш од старості, а й од журби опускаються його немічні плечі, мов крила в замученого вирієм лелеки, – розстроєно зізналася сусідам трохи згорблена Королиха. Сам же її муж, фронтовик Василь Юхимович, якому вже під дев’яносто, наче б ні на що й ні на кого не скаржиться, але якось відкрився:

– Ой, скількох рідних, знайомих облич із моєї гвардії вже не бачу, двоє нас на сільраду зосталося, вибили літа й болячки побратимів зі строю.

У депресії, вив’яленості тіла й душі колишньому геройському водієві тридцяти четвірки, який ще позаторік ганяв селом, навіть на базар до райцентру, ниньки вже боязко сідати за кермо персональної пошарпаної «інвалідки», себто допотопного «Запорожця». Віднікується, сердиться, коли дружина просить до церкви, на город чи до рідні підвезти. Він і сам вимушений із ліскою перевальцем пішкувати до магазину, медпункту чи ще кудись, а автівка вистоюється в гаражі.

Скрутенько доводиться, ноги гудуть, але, врешті-решт, вихід знайдено – сусідній добрий серцем, прихильний до старих хлопчина Олежик Янчуківський, якому сповнилося двадцять і вже має на руках посвідчення водія, аж рветься до машини, сам набивається кудись доставити діда чи бабу, або ж удвох разом. І ось потреба в нагальній поїздці Королям наспіла: у віддалених Липківцях, у родині наймолодшої дочки з трьох, Софії, з’явився для них уже сьомий числом правнук.

Надія Степанівна, бачачи нульовий настрій і нехіть мужа до святкувань-гулянь, вельми обережненько заздалегідь лагідно почала його вмовляти до відвідин новонародженого та породіллі:

– Послухай-но, Василю, що питатиму. А чи доведеться нам ще хоч раз вибиратися на родини чи хрестини? Трудно сказать, правда ж? Отож хоч не хоч, а маємо в неділю прийдешню поїхати до дочки. Скільки там тої дороги, щитай асфальт до самого порога. Може, ти б зібрався із силами та й удвох, як бувало, в’їхали б у двір родини? Ну, я не знаю, чи зможеш, але ой як хочеться зобачитися, словом-другим перекинутися.

Запаливши знервовано цигарку, діловито наморщивши лоба, на диво геть не розстроєний непосильною задачею дід порадував:

– Не журись, стара, я вже все обмізкував – загодив Олега Янчука, аби попрактикувався за кермом. Він із вискоком погодився поїхати в Липківці. Це ж йому випадає цілий рейс у двадцять із гаком кілометрів від нашого Курченного баранку крутити. Я ж, сама знаєш, ще місяця не минуло, як трохи вкоськав у терапії свою ішемію, не хочу зараз ризикувати.

Возрадувалася голубка сива, пожвавішала, запевнила:

– За мною задержки не буде, пририхтувала правнуку й породіллі дещо з постелі, одягу, одклала трохи гривень, а оце хутенько замішу тісто на коржі.

Дождалися Королі неділеньки тої, коли радесенькі випливли з воріт у путь-доріженьку до правнучка любого, родини дорогої. У автівочці все лежало, що на торжество хрещення годиться дарувати. Поряд випарадженого в строгий чорний костюм з орденськими колодками на піджаку, стриженого-голеного помолоділого фронтовика воссідав гордовито супер-парубочок у модній із модних рожево-білій у смужечку тенісці «зелененький» шоферик Янчук.

Їхали чин-чином, за всіма вимогами дорожніх правил, без втручання в дії водія бородатого власника тріскотливого «Запорожця». Проте власник транспортного засобу застеріг стажера, що його «Козак» має слабеньку гальмівну систему, а «ручняк» геть не держить, на стоянці треба вмикати понижену передачу.

Наче серце ветерана чуло біду, пов’язану з отим «ручняком». Стався досадливий трапунок, коли на півдорозі в сусідньому селі Гніздичі яко малій дитині закортіло мороженого. Не дивно, бо опівдні сонечко мовби прискало жарінню, то й весь екіпаж направився в магазин по холодну солодку смакоту. А коли вдоволені покупкою спускалися сходами, то аж загірчило від переляку – їхній вільний від стояночного гальма «Запорожець» дав заднього ходу й мовби чи то жартома, чи й із заздрощів обіперся кривеньким іржавим бампером об лискучу потужну решітку передка труноподібного чорного «БМВ». Коло тої аварії обхопив голову руками хазяїн іномарки. Він витріщив від лиха банькаті очі, а уздрівши, як поспіхом ухопився за ручку дверцят скромної автівки молокососний водило, водномить загріб його ручищами, аж у зблідлого хлопчини тріснула на плечах шикарна теніска. Король мерщій утиснувся під обидвох водіїв, уставив поміж ними свою ліску. Розлютований, з почервонілою бичачою шиєю голомозий буців потерпілий здоровань одразу ж ковхнув старого в груди, і той заточився, а далі перевертом гримнувся ліктями й коліньми об асфальтівку, на лобі зав’юнилась цівка крові. Його ліска-захисниця аж зашкварчала жалібно на метрів п’ять плитками тротуару. Молодик заверещав:

– Не лізь, порохнявий пеньку в розбірку. Начіпляв на груди цяцьок, то вже й права качає. Не дождуся, коли ви вже вслід за своїми бездарними Жуковими й Ватутінами та їм подібними псевдополководцями, іменами яких сьогодні не хочуть називати навіть провулків, злиняєте із землі й пам’яті. Пропадіть ви пропадом із вашими кривавими ідолами, прапорами й зорями на погонах, нагородах, обелісках. Геть, сміття, з дороги!

– Ах ти ж бовдуре, гидото безсовісна, бугаїську, так на твоїй же машині ані подряпини, ані вм’ятини від зіткнення на лишилося, а ти героя, сердешника вдарив, – вирвавшись з охапку нападника, ухопивши в руки камінця, рвонувся на захист діда знепам’ятний від обурення юнак.

– Мордовороте, покидьку, спекулянте, одійди, сволото, від людей, – загукав свідок веремії, поважний сивочолий мужчина, видать, із ветеранів війни чи праці.

– Розвелося бандюків–хапуг, як собак скажених, уже й чужі люди не можуть проїхати селом, – утрутилася в перепалку солідного вигляду літня жінка.

По цій гіркій пригоді Василь Юхимович опинився знову на лікарняному ліжку. Лікарка ретельно взялася за діагнозування, але пацієнт зауважив:

– Немає в медицині назви моєї пекучої болячки – образою вона зветься.

У палаті Король заприятелював із фронтовиком-побратимом, колишнім директором гімназії Степаном Сорокою. Оповів йому про аварію на дорозі. І почув від розумної людини просвітницьке мудре філософствування-прогноз:

– Кажете, Юхимовичу, та падлюка назвала вас сміттям. У таких судженнях, на жаль, він не виняток. Придивіться, як стариків посмертно проводжають – частенько без жодної сльозини, без голосінь. Жорстокішим, черствішим став світ. Хоча й суперечливішим, бо українці від роду сердешні, довірливі, добрі, однак трохи заздрісні й байдужі. На тому тижні в моєму селі хоронили молоденького атовця, то навіть чужі, приїжджі за сотню метрів від хати покійника слізьми вмивалися, а школярики ридма-ридали, вистеляючи квітками останню дорогу героєві.

Хоча ниньки, факт, наша земля буцім черв’яччям кишить виродками. Не називайте, друже, ту прикру пригоду аварією, бо при ній завжди відбувається значне пошкодження, руйнування, а у вашому випадку залізяччя лишилося цілим. Але й аварія, чи й прояви катастрофи наяву – це факт. Про духовну аварію йдеться. Довкруж знавіснілі племена мутантів-негідників, здебільшого крадіїв жеруть невситно білі булочки суспільних благ, але не їдять хліба духовного. Живуть хижо, твариноподібно, з рефлексами споживання, за правилом: «Живи на повну». Але забувають мудре застереження: «Дай серцю волю – заведе в неволю». Мені цей процес нагадує корозію металу в механізмі держави. Гадаю, іржу в кінці-кінців вишкребемо з душ отого кровопивного клану примітивних людей. Таки очиститься суспільство від руйнівної скверни, унеможливимо духовні аварії. Прошу вірити в це, побратиме, як на фронті ми увірували у свою перемогу.

Петро ГУМЕНЮК.

смт Гоща.