ВЧИТЕЛЬКО МОЯ …

Михайло Стецюк

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТУ

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ …

 

  1. Пролог

 

– Чи приймаєте гостей? – Хриплим від хвилювання голосом з порога кличу господарку дому, яку не бачив понад три десятки літ. – Приймаємо, приймаємо! – На зустріч мені із сусідньої кімнати викотився інвалідний візок, в якому була вона –така впізнана, хоча роки вибілили її кучері. Незмінними, однак, залишилися манери – інтелігентна мова, уважний погляд знизу вверх, напівсхилена набік голова… Моя вчителька німецької мови Тетяна Савелівна Підгайська і без візка, при доброму здоров`ї, через свій невисокий зріст дивилася на багатьох учнів знизу вверх і при цьому частенько схиляла голову, ніби прицінюючись і скануючи кожного зустрічного. Дивно, але цей погляд нас дисциплінував.

– А представлятися потрібно? – Продовжую в тому ж напівжартівливому тоні. Інтригуюча пауза, а згодом у відповідь: «Дуг-діг, даг-діг, дуг-діг, даг-діг».

Від почутого у мене перехопило подих, просто онімів від здивування. Хіба таке можливо?! Тетяна Савелівна згадала приспів дитячої пісеньки, яку мені, школярику початкових класів, випало співати майже півстоліття тому. В ній йшлося про індійського хлопчика, котрого татко взяв із собою на базар і малий від щастя весело наспівував під цокіт копит конячки «дуг-діг, даг-діг…». Не міг повірити, що людина, якій понад 90 літ, здатна ось так просто віднайти у лабіринтах пам`яті дрібні і водночас милі серцю деталі дитинства одного із сотень своїх вихованців.

Приємні враження від зустрічі на цьому не скінчилися, ще не раз торопів від її почуття гумору, іронії, самоіронії, феноменальної пам’яті, витримки та інших чеснот, якими щедро нагородила доля мою вчительку і які, зрештою, допомогли їй вижити, вийти із багатьох складних життєвих ситуацій, зберегти оптимізм, любов до людей і віру в краще майбутнє.

 

  1. Витоки

 

Свою малу Батьківщину Підгайська вже ніколи не побачить. Навіть якби мала здоров`я подорожувати. Її село Мокіш закопали – не фігурально, а фактично. Воно зникло з мапи Білорусі після Чорнобильської трагедії. Обірвалася ниточка, що повертала Тетяну Савелівну до своїх витоків, до свого дитинства.

Народилася вона у великій і дружній сім`ї – двоє братів, четверо сестер. Батько Савелій Потапович Камаш вчителював, а мама Мотрона Опанасівна опікувалася домашнім господарством та вихованням дітей. Сільський вчитель із поліської глибинки був неординарною особистістю, щирим білорусом, дружив із прогресивними письменниками свого краю, серед них – Кузьма Чорний, Михась Чарот… Разом з тим, на першому місці у нього все-таки були батьківські почуття і турбота про сім`ю. Коли в Білорусі тільки-но розпочиналися репресії проти сільської інтелігенції, Савелій Потапович без вагань кинув педагогічну діяльність і перекваліфікувався на бухгалтера. Це дало йому шанс залишитися на волі, заробляти на життя і ростити своїх кровинок аж до початку війни.

Непроста доля батька, його відмова від улюбленої професії – ніщо не пройшло повз увагу допитливої і не по роках спостережливої Тетяни. З часом вона зрозуміє логіку батьківської жертовності, проникнеться ще більшою повагою і любов’ю до найрідніших людей.

З малих літ стала загальною улюбленицею в сім`ї не лише через те, що була найменшою серед сестер. Кмітлива і непосидюча, Таня рано виявила інтерес до навчання. Букварем для неї були таткові посібники з математики. В них знаходила знайомі букви, яких з кожним днем пізнавала все більше і які чудесним чином почали гуртуватися в слова, а далі і в речення. Тетяна Савелівна з посмішкою згадує, як вона майже самостійно долучилася до таїнства і магічної сили друкованого слова. Відтоді полюбила усамітнюватися з книжкою та й місце собі знайшла підходяще – власноруч вимощене гніздо на старій яблуні.

Батьки з полегшенням зітхнули, коли помітили її пристрасть до читання. З тих пір відпала потреба у постійному контролі за непосидою. А такий контроль був вимушеним, його ввели після надзвичайної події, що трапилася із дівчинкою одного осіннього дня. Їхня хата стояла на околиці села, поблизу лісу, а це значить, що рано чи пізно наша героїня була приречена туди піти, щоб самій пересвідчитися, чи справді там так страшно, як лякали дорослі. І ось така нагода трапилася, з улюбленим собакою непомітно для старших помандрувала на самоті (брат і сестри були в школі). На краю лісу на її охоронця почав нападати великий сірий пес. Таня хоробро відмахувалася хворостиною. Вовчиця поволі відступала, заманюючи дівчинку в хащі. На щастя, поблизу збирав хмиз сусід. З переляку він підняв страшенний галас і таким чином відігнав хижака. Відтоді у Камашів появилася ще одна сімейна традиція – щороку восени відзначати другий день народження найменшенької.

Крилата фраза «в похід за знаннями» для її родини не була поетичним образом, а сприймалася буденно, щодня вони здійснювали багатокілометровий перехід в районний центр і назад додому. Діти ходили в школу в дощ, в спеку, в сніг та мороз і нічого особливого в цьому не вбачали. Більше того, вони були щасливі. Разом на навчання, працювали також гуртом вдома і в полі. Батьківські уроки господарювання, без перебільшення, врятували Тетяні життя, але про це трохи пізніше.

Не можна сказати, що доля була надто прихильною до її братів та сестер. Наймолодший Женя народився, коли Тані виповнилось одинадцять, а до війни залишалося чотири роки. Уже в повоєнний період отримав вищу освіту, працював інженером. До речі, він єдиний, хто залишився і понині живе в Калінінграді, з ним Тетяна Савелівна спілкується досить часто завдяки Інтернету. Старший брат Михайло до війни закінчив військове училище, став офіцером і загинув на Орловсько-Курській дузі. Сестри також прожили нелегке життя, виросли гідними людьми: вчителювали, обробляли землю…

У Мокіш, згадує Тетяна Савелівна, вона поверталася звідусіль, куди б не закинуло життя, привозила сюди дітей і чоловіка. Бо ж ніде не пила такої смачної води, а ще кортіло поспілкуватися з ріднею, вдихнути настояне на поліських травах повітря, поніжитися у затишку отчого дому, словом, відпочити, набратися сил, ніби доторкнутися до отого далекого, рожевого і коротенького відрізку свого буття, коли день здавався безкінечно довгим і був страшенно цікавим…

Спокійне життя під батьківським крилом, щасливе дитинство – все обірвалося 22 червня 1941-го року.

 

  1. Танія

 

З приходом окупантів село зовні мало змінилося, бо ж при будь-якому режимі треба сіяти хліб, доглядати худобу, вести копітке домашнє господарство. Втім, така картина була оманливою і нетривкою. Люди мусили робити вибір, наступив момент істини, коли розкривалася сутність кожного: одні йшли на службу до окупантів, інші шукали стежки до партизан, були й такі, що воліли зберігати нейтралітет. Сімейство Камашів свій вибір зробило без вагань – допомагати партизанам.

Німці проводили облави, полювали на молодь. На третій рік окупації їхнє село оголосили партизанським. Цей вердикт не залишав шансів, всі кинулися в лісові нетрі, щоб вберегти синів і дочок від полону і рабства. На таку непокору загарбники відреагували швидко і жорстко. Над головами втікачів полетіли снаряди, як попередження: всі загинете, якщо не повернетеся. Вибору не було, мусили коритися, йти додому і покладатися на милість долі. Невисока і худенька Тетяна більше скидалася на підлітка, та це її не врятувало від товарного вагону, в якому зазвичай перевозили худобу.

– Нас і сприймали, як худобу, – згадує Підгайська. – Нелюдські умови транспортування, жалюгідні пайки.

Але то ще були квіточки. Ягідки розпочалися у пересильних таборах, де перед її очима розігрувалися страшні людські драми. Тетяна Савелівна і зараз не може без сліз згадати окремі епізоди. Як, наприклад, жінка повзала на колінах, цілувала чоботи фашистам, що силоміць відбирали у неї двійко діточок. Нічого не допомогло – ні материнська мольба, ні плач крихіток. Цей кошмар переслідував роками, повертався до неї у сні, паралізував тіло лещатами страху.

Нарешті, її з іншими невільниками привезли на околиці Кельна, де і виставили на торги. Німецькі бюргери не соромилися заглядати прибулим в рот, щупати руки, м`язи, щоб переконатися, що представлений товар матиме здоров’я і силу працювати. Своїх господарів Тетяна дочекалася під кінець торгів, коли вже всіх розібрали і практично вибирати було ні з кого.

Яків і Христина Штайнгоф – немолода і бездітна сімейна пара християн-баптистів – хоча й запізнилися на ярмарок, однак прискіпливо приглядались до Тетяни і, зрештою, забрали до своєї домівки. Господар був задоволений придбанням. По-перше, «дикунка зі Сходу» його розуміла (в школі вчила ази німецької мови). По-друге, вміла доїти корів (а їх на подвір`ї було десять), жати пшеницю й овес, виконувати безкінечні роботи в полі і вдома, включно до вищипування трави між бруківками господарського двору. Ось де стала у пригоді батьківська наука не боятися ніякої чорнової домашньої роботи, виконувати завдання швидко і на совість. По-третє, вона виявилася не просто вправною, але, як не дивно, і педантично пунктуальною не гірше самих німців. Для Штайнгофів та їх сусідів це було шокуюче відкриття, бо ж дівча геть руйнувало трафарети геббельсівської пропаганди про меншовартість диких східних племен і домінування арійської раси.

Попри щоденний напружений графік, не дитячі фізичні навантаження, все-таки найбільш складною і виснажливою була, зізнається Тетяна Савелівна, робота за письмовим столом з продуктовими картками. Розміром з половину наших поштових марок, ці картки необхідно було акуратно розрізати, правильно розсортувати і наклеїти на аркуш ватману. Найменша неточність у цій справі могла обернутися великими неприємностями.

Танія (так її кликали німці) дуже швидко освоїла місцеві звичаї та мову. До речі, приїзд на чужину співпав з оголошенням національного трауру через розгром німецьких військ під Сталінградом. Ось тут вона в повній мірі використала свій статус «дикунки зі Сходу» – працювала, приспівуючи, посміхалася, словом, поводила себе так, ніби не розуміла, що трапилося. Господарі не зупиняли, мовляв, нехай співає, аби роботу робила.

Працьовита, привітна Танія причарувала Штайнгофів: чи ж не про таку доньку вони мріяли? З часом почали вмовляти залишитися з ними назавжди. Така перспектива зовсім не тішила. Забути батьків, рідну землю? Про це не могло бути й мови, але полонянка воліла витримати дипломатичну паузу, щоб відмовою не засмучувати господарів і не псувати з ними стосунків.

Мала відносну свободу, їй навіть дозволили поїхати у сусіднє місто, де також не з власної волі працювала на нових хазяїв рідна сестра Тетяни. Обоє дуже зраділи зустрічі, довго спілкувались, не могли наговоритись. Втомлені від переживань і вражень, заснули, а прокинулись від тривожного виття сирени і вибухів авіабомб. Бігти до бомбосховища було пізно. На щастя, все обійшлося. Однак фортуна не завжди була такою прихильною. Ще один авіаналіт, який застав Тетяну зненацька, ледь не закінчився трагічно.

Це сталося під час збирання врожаю картоплі, місця для надійної схованки там не було. Сигнал тривоги – «гросаларм» – пригнув перелякану дівчину до землі, а в наступний момент поблизу зі страшним гуркотом розірвалася фугасна бомба. Контужену і в крові, її, напівзасипану, витягнули і відправили в лікарню. Як і хто спас – не відає. З подій того дня назавжди врізалося в пам`ять перелякане обличчя господаря і його молитва, як заклинання: «Боже, спаси цю дитину…».

У лікарні на рани наклали шви, а обпалені брови та вії відросли без медичної допомоги, більше того, стали навіть густішими. Скоро від тілесних ран не лишилося й сліду, а ось рани душевні ятрили довго: від гулу літака здригалася навіть у повоєнні роки. Втім, і на цей раз все обійшлося, за інших обставин Тетяна могла б відзначати щорічно й третій свій день народження.

 

  1. Університети

 

Омріяне і довгоочікуване звільнення принесли війська союзників, що трохи ускладнило формальності повернення, та вже ніщо не могло її зупинити, летіла додому, як на крилах. Американська комендатура видала документ «остарбайтера» і галети в дорогу. Сім днів важкої подорожі через Польщу (пересувалися тільки вдень, вночі ховалися у закинутих бараках чи фермах). В Бресті впала на коліна і поцілувала рідну землю.

Батьки, попри розруху і нужду, підтримали бажання доньки отримати вищу освіту. Щоправда, спочатку треба було допомогти сім`ї з обробітком величезної ланки льону, паралельно надолужувати те, що не встигла до війни – закінчити середню школу. А далі мала запрошення вчитися у Мінську, але вибрала Львів. Мотив простий і практичний – столиця Західної України пережила війну без значних руйнувань, студентів там забезпечували місцями в гуртожитку.

До Львова приїхала не сама, з подругами. Чи ж варто говорити, що на факультет іноземних мов найстарішого університету України поступила без проблем. Новоспеченій студентці стали в пригоді і тривале мовне «стажування», і нелегкі життєві університети, зокрема, наука жити впроголодь. До речі, терпіти сирітські пайки повоєнних студентських років виявилося не всім її землячкам під силу, половина втекла назад додому під батьківське крило.

Тетяна водночас і кепкувала над втікачами, і шкодувала їх. Для неї було очевидно, що у них в руках, як жар-птиця, унікальний шанс здобути вищу освіту і за цю птаху необхідно триматися з усіх сил. З вибором професії також питань не було: продовжити сімейну справу, працювати, як тато – такою високою була її життєва планка.

Навчання закінчила з відзнакою, але розуміла, що сподіватися на роботу в престижному місці не варто, бо ж була у полоні, працювала на німців. Це вже нині таке клеймо від радянської влади нами сприймається, як дике і несправедливе. А тоді на подібні теми не те, що говорити – думати не рекомендувалося. Відтак вона з полегшенням і радістю отримала направлення на роботу в село Глинськ Здолбунівського району Рівненської області.

Нова її домівка у порівнянні з білоруськими Мокішами користувалася більшими благами цивілізації. Найголовніше з них – село має залізничне сполучення зі світом. До обласного центру, як і до районного, лічені хвилини їхати на приміському поїзді.

З яким настроєм молода вчителька прибула на перше і, як згодом виясниться, єдине місце своєї трудової діяльності? На це питання відповісти одним реченням неможливо. Радість? Так. Тривога? Її було більше, ніж звичайно буває у випускників вузів, що переймаються, як зустрінуть новачка у колективі. В той рік у Глинську невідомі повісили вчительку. Період повоєнного лихоліття на теренах Західної України затягнувся, а повертати життя на мирні рейки в багатьох випадках доводилося саме вчителям.

У супроводі місцевого міліціонера Тетяна Савелівна, наприклад, ходила в Підцурків (на той час – хутір) агітувати селян придбати білети державної позики. Люди воліли за білети платити готівкою, лишень би не потрапити у списки тих, хто погодився частину заробітку віддавати на позику державі – боялися попасти у немилість лісових братів за підтримку влади.

Того ж року в Глинську була спроба збройного нападу на міліціонера. Він не тільки відкрив вогонь у відповідь, а й переслідував нападників. При підтримці того ж озброєного представника влади вона ще не раз виконувала прохання сільського голови. Втім, це були не стільки прохання, як вказівки зробити ту чи іншу громадську справу, починаючи від лекторських виступів і закінчуючи випуском стінгазети. Словом, початок педагогічного стажу Тетяни Савелівни без перебільшення можна назвати бойовим хрещенням. І вона переборола страхи, сумніви, хвилини розпачу і відчаю, здала ще один екзамен – на мужність, громадянську витримку та порядність.

 

  1. Сім’я

 

Наступний рік став повною протилежністю, приніс їй незабутні хвилини, години, дні, тижні, місяці щастя.. І все це було пов’язано з приходом у педколектив молодого вчителя математики. Височенний (у порівнянні з її ростом), худий брюнет з колючим поглядом та іронічною посмішкою, Петро Миколайович Підгайський одразу заслужив повагу колег. Однак скоро всі помітили, що вся його харизма, іронія та колючість танули при появі в учительській Тетяни Савелівни. То була любов з першого погляду.

Весілля відгуляли в Мокішах. Петра також причарувала глухомань білоруського Полісся, залюбки їздили туди на відпочинок. А жити почали у Здолбунові, її коханий виявився не з бідних, батьки мали будинок у райцентрі. Зміна сімейного статусу ніяк не вплинула на їх педагогічну діяльність. Щодня їздили з міста в село. Обоє прикипіли до колективу, до своїх вихованців.

Настав момент, коли Петро Миколайович перейшов на керівну освітянську посаду в районі і протягом 14 років щодня зустрічав електричку, на якій поверталася додому Тетяна Савелівна. Інтелігентна, поважна пара, – говорили про них, що ніяк не шкодило їхньому суперництву за шахматною дошкою. А ще вони запоєм і наввипередки читали художню літературу. А ще … Втім, багато було отого «а ще», про яке Тетяні Савелівни важко говорити у минулому часі. Петра Миколайовича давно нема на землі, а вона й досі не може з цим змиритися…

Вже на третій рік роботи у житті молодої вчительки відбулося декілька знакових подій – появилася на світ донька Оленка, а ще вона, як класний керівник, провела у самостійне життя свій перший випуск. Скажете, нерівноцінні події? Не спішіть з висновками.

Оленка (нині – заступник директора Здолбунівської школи №5 Олена Петрівна), як і її молодша сестра Іринка (нині – заступник директора Здолбунівської гімназії Ірина Петрівна) гідно продовжили сімейну справу. Безумовно, ця тема вартує окремого нарису.

Однак для більш повної і точної характеристики Вчителя з великої букви варто загострити увагу все-таки на знаковій події номер два, тобто на першому випуску. Що він значить у житті Тетяни Савелівни?

З того часу минуло понад 60 років, а вона пам`ятає кожного із 34-х своїх вихованців. Кожного! Імена, прізвища, як склалася їх доля. Випускники на прощання подарували улюбленій вчительці патефон і платівку з українською піснею «Ой, лихо – не Петрусь». Вони вперше зібралися знову разом через чверть століття. На зустріч приїхало 7 вчителів, 7 лікарів, 5 інженерів… Тетяна Савелівна прибула у супроводі Петра Миколайовича, який тримав в руках раритетний чемодан, що всіх заінтригувало. Та інтрига була недовгою. Під шквал аплодисментів включили патефон. До речі, він і досі зберігається в будинку Підгайських, хоча його не чіпають після того, як не стало господаря.

А зустрічі продовжуються. Відносно недавно відзначили 60-річчя випуску. В гості до Тетяни Савелівни приїхали сивочолі її вихованці. Пом’янули тих, хто не дожив до ювілею, побажали один одному здоров’я та активного довголіття. Ось така велика і прекрасна у неї сім`я.

 

  1. Епілог

Останні 12 років Тетяна Савелівна проводить в інвалідному візку. Географія її пересування звузилася до розмірів кімнат. При цьому вона не зменшила і не звузила географію спілкування з навколишнім світом. Свого часу одна благодійна організація з Німеччини запросила в гості. Це був жест примирення і вибачення за минуле. Звісно, вона поїхала. Побувала в знайомих місцях, виступала перед молоддю і людьми похилого віку. Скрізь відчувала позитивне ставлення і щирість. З тих пір листується з німецькими колегами.

Не забувають про неї вихованці не лише першого випуску. Всього ж за вчительську кар’єру мала ще шість повноцінних випусків (тільки з першим працювала всього три роки). Навіть через три десятиліття після виходу на пенсію про неї пам`ятають і в рідному педагогічному колективі Глинської середньої школи. Що й казати, людська теплота і увага допомагають тримати форму і не пасувати перед невблаганним часом.

Кожен ранок Тетяна Савелівна розпочинає із гімнастичних вправ та водних процедур. Далі її маршрут на кухню готувати обід своїм дівчаткам. Якось правнучка Катруся без особливих реверансів заявила, що найсмачніше в їх сім’ї готує саме вона, прабабця. Таку оцінку має підтверджувати щодня, що є теж неабияким стимулом.

Ми з моєю вчителькою спілкуємося не перший час. Мова під кінець про патріотизм, про виховання молодих. Зійшлися на тому, що основа цих процесів – у сім`ї. Важливо знати своє коріння, хто твої діди-прадіди, як вони жили, чим займалися. Як було б добре, щоб у сім`ях мали і берегли пам`ять про свій родовід.

Тетяна Савелівна схвально киває головою і зізнається, що вже починала писати мемуари, але рукопис порвала – дратує і пригнічує, що через поганий зір не може викласти думки рівно й каліграфічно. Також не може тепер займатися своїми найулюбленішими справами – читати і вишивати. Особливо тяжко буває на душі, коли залишається вдома сама. На щастя, це триває недовго. І потім, відчай – це не про неї. Бо, як відомо, кожному дається по силах його. Прощаюсь з Вчителькою і беру з неї слово, що роботу над мемуарами вона продовжить. Поганий зір – не причина кинути таку потрібну справу. Зрештою, має прекрасну помічницю – правнучку Катрусю. На неї вся надія, як на секретаря-референта. А Вчительці моїй – земний уклін і многії благії літа.

Михайло Стецюк