Невже лиш по коліна Сінгапуру?..

Сінгапур – маленька держава на краю Малаккського півострова у Південно-Східній Азії. Власне, це 58 невеликих острівців Індійського океану, загальна площа яких – 622 квадратних кілометри. Попри таку мініатюрність, на санскриті назва цієї державки означає «місто-лев». І для цього у Сінгапуру є вагомі підстави. Ця країна маленька і велика водночас. Отож, згадуєш, що площа Володимиреччини – 1940 квадратних кілометрів (утричі більша!), читаєш розповіді мандрівників про Сінгапур – і мимохіть порівнюєш свій район із цією острівною країною-крихіткою …

«СІНГАПУР гармонійний, спокійний і простий. …Його життя продумане до дрібниць. Дерево створює тінь там, де це потрібно. Зручна лавка зустрічається саме тоді, коли втомився. Мучить спрага? Можеш пити чисту воду з-під крана…», – захоплюється крихітною диво-країною журналістка Дарія Демура. Переносишся з оцим враженням у звичний наш побут – і, крім смутку, відчуваєш заздрість до чужого вміння жити й радуватися життю. Що не кажи, але ні гармонії, ні спокою, ні простоти ми не маємо. Ми героїчно йдемо брат на брата. Отож, вирубавши купу дерев навіть у райцентрі, майже нічого взамін не посадили. І поодинокі лавочки у нас просто знищені, і воду з-під крана боїмося пити, й подвір’я наші зазвичай захаращені…

«Саме у спальних районах Сінгапур відкривається з незвичайного ракурсу. Не бійтеся, тут не буде сірих бетонних коробок, глухих провулків, бруду та бідності. Навпаки – вас зустрінуть різнокольорові балкони, маленькі сімейні лавки, живі обличчя і сміх», – стверджує Д. Демура. А що помічаєш, проїжджаючи з Володимирця до Мульчиць або до Степангорода? Приємно, що й поліщуки вже гарно будуються. І в нас прокидається потяг до зручних осель, струнких колонад, просторих лоджій та інших побутових благ.

Що ж, коштами, заробленими у нелегальних бурштинових копальнях та на багатомісячних трудових вахтах у близькому й далекому зарубіжжі, похваляться не всі, тож повсюдно впадає в око різке соціальне розшарування. Багатство й на Поліссі межує поруч із бідністю. Але не цим, зовсім не цим хизуються у далекому Сінгапурі, бо, радіючи життю, право на щастя визнають за всіма. На узбережжі Індійського океану «вдалося повністю позбутися корупції, забезпечити більшість сінгапурців роботою і житлом.., побудувати одну з кращих у світі державних систем освіти, надати всім громадянам безкоштовний високошвидкісний Інтернет і в цілому об’єднати їх. …Якщо в Сінгапурі проживають 78% китайців, 14% малайців і 7% індійців, то при заселенні у новий будинок стільки ж відсотків квартир має бути продано представникам цих національностей. Такі правила діють і в школах… Тут не зустрінеш бідняка, не заблукаєш у гетто. Всі більш-менш рівні». Уловили? Немає корупції і безробіття, зате є потужна система освіти. Є мішанина етносів, але немає міжнаціональної ворожнечі. Немає бідності й етнічного відособлення китайців від малайців чи малайців від індійців, зате є братання людей, якого ми все більше зрікаємося, бо віддаляємося один від одного матеріально, політично, культурно і духовно.

Чим іще вражає далекий, але симпатичний Сінгапур? «Тут зовсім мало машин, здебільшого це електрокари… Імпортні машини підлягають обов’язковому митному оподаткуванню у розмірі 31% від вартості. При реєстрації стягується ще один збір – 140%. Багато автострад міста – платні, у годину пік ціна піднімається. …так держава дбає про екологію. До того ж тут прекрасно розвинена система громадського транспорту і дійсно дешеве таксі». А що в нас? Тривалий час в районі не вдається пустити автобус по маршруту Володимирець-Ромейки. І причина досить серйозна: гнати маршрутку у цьому напрямку – значить нищити її на дорозі, яка вже поза жодною критикою. Якщо жителі Антонівки й Чакви неабияк потерпають від горе-сполучення з райцентром, то пасажирам із Велихова, Ромейок, Сваринь і навіть Городця зручніше стало користуватися маршрутками, які з Рівного й Сарн через Суховолю йдуть на Вараш (у Суховолі пересідають на маршрутки, що йдуть у Володимирець). Отака транспортна абракадабра, з якою тривалий час не розберуться ні районні очільники, ні перевізники, хоча для останніх кілька разів оголошували тендер. Не вигідні перевізникам Ромейки! Бо дороги доброї немає, а виручка за проїзд не компенсує затрат.

Якщо громадський транспорт Сінгапуру надійно служить людям, то наш – як у лихоманці. 19 березня телеканал «1+1» «потішив» глядачів повідомленням, що місто Рівне «на межі транспортного колапсу: місцеві водії тікають до Польщі». Не поринаймо надто глибоко у тему, мовляв, ЄС геніально розв’язує власні економічні і кадрові проблеми, переорієнтувавши поляків на зайнятість у Західній Європі й заманивши українців «безвізом» в економічно невигідну Україні євроасоціацію. Досить і того, про що повідомили. Адже нашим соціально зубожілим гастербайтерам польський уряд подарував зміни до законодавства, завдяки яким «українцям буде простіше отримувати дозвіл на роботу». Уже найближчим часом польські фірми без проблем працевлаштовуватимуть наших мігрантів. Можна буде навіть «швидко відкривати власні фірми». Та як би радісно не стрепенулося чиєсь серце, прагматичний польський закон повертається до нас не зовсім зручним боком. Як зазначається, уже зараз «в Рівному катастрофічно не вистачає водіїв», які «масово їдуть до Польщі на заробітки». А якщо влада й пробує втримати їх на місці, то вже звичним для нас методом: відчутно підвищивши плату за проїзд у громадському транспорті. А як стримуватимемо лікарів, вчителів і культпрацівників? Тотальним введенням платних послуг у лікарнях, школах і клубах?..

«В Сінгапурі навіть хмарочоси повиті зеленню. Навколо них тягнеться незмінна низка будівель нижче: щоб було видно небо, а сонячне світло рівномірно поширювалося на всіх»; «У будь-якому районі, центр це чи околиця, адміністративний чи житловий квартал, – парки та сквери. …Звичайні вуличні дерева нерідко наділяють статусом історичних пам’яток», – читаю у Д. Демури. І мені радісно за зовсім чужих далеких людей, які уміють жити по-людськи, і гірко за співвітчизників, які зазнають розчарувань у себе на Батьківщині. Візьмімо найпростіше – закладку нового парку у райцентрі. Свого часу я палко підтримав цей намір. Але те, чого боявся і від чого застерігав, сталося: дубки, клени і каштани всохли, бо не знайшлося школи чи громадської організації, яка поливала б їх. І скільки подібних прикладів байдужості, черствості та нехлюйства можна навести!

Найбільш розкішна місцина Володимиреччини – Вараш. Але й місто енергетиків у біді: заборгувало Рівненській АЕС мало не сотню мільйонів гривень. Між підприємством і його містом-супутником спалахнула «війна». З допомогою виконавчої служби РАЕСівцям «вдалось списати близько 10 мільйонів з рахунків міського комунального підприємства», проте це «не покриває вартості наданої місту продукції», недавно прочитав на сайті «Piwnich Info». Треба підписувати чергову мирову угоду щоб врегулювати принизливий для обох сторін конфлікт. Але чи стане ця угода останньою? І чи виникла б у ній потреба, якби й ми, як сінгапурці, мислили глобально? Навіть штучні дерева там слугують не одній лише красі. Дощова вода з їхніх резервуарів зрошує сотні рослин навколо, а сховані у кронах сонячні батареї забезпечують нічне освітлення міста. Будь так і в нас – чи потерпали б жителі терплячої Бабки від того, що вараські і РАЕСівські чиновники ніяк не підключать уже готовий скидний колектор замість аварійного?

Думаю, питання риторичне. Одначе й Сінгапур не завжди був таким, яким став. Тривалий час він залишався відсталою країною «третього світу», яка важко відходила від колоніального минулого. Але ж «відійшла», стала на ноги – і явила світові зразок того, як треба жити і гідно почуватись у світі. Тут із вдячністю згадують колишнього прем’єр-міністра Лі Куан Ю, який ввів суворі закони, численні штрафи і високі податки на автомобілі. Багато хто цього не розумів і не сприймав. Але завдяки цьому утверджувався порядок, а відтак – і порядність та культура. Сінгапур досі називають містом штрафів. Але насправді влада спільно з громадянами перетворює його на місто-сад. Завдяки жорстким правилам, яких твердо додержуються, Сінгапур став безпечним, гарним і чистим. Для прикладу, тут не пустять у метро з дуріаном – фруктом із сильним специфічним запахом. «Жуйками» взагалі не торгують. І, звісно, не можна розкидати сміття. Оштрафують навіть за те, що на балконі у блюдці під квітковим горщиком виявлять воду. Бо волога приваблює комах, а з ними, точніше – з хворобами, які переносять комахи, нещадно борються.

Кажуть «Лонг Бар» у готелі «Раффлес» – чи не єдине громадське місце, де шкаралупу з арахісу сінгапурці кидають на підлогу – і цілком безкарно. Уявляєте? Право посмітити, як дотепна невинна забавка для дорослих! Як своєрідний засіб психологічного розвантаження серед суворих правил благопристойності! Втім, Сінгапур не заселений ангелами «во плоті». І тут можливі замахи на вбивство, пограбування, крадіжка, зґвалтування та вандалізм. Але для любителів розгнузданої «вольниці» чи не з середньовіччя приберегли… тілесні покарання. Гультіпак киями (як у нас за козаччини!) приводять до тями. А от при жорстокому вбивстві, незаконному обігу наркотиків, у випадках корупції, державної зради чи посягання на життя президента «крапкою у реченні» стає смертна кара. Жорстоко? Зате злочинності у Сінгапурі майже немає.

І ще. Колоніальна архітектура навіть у віддалених від центру районах належно збережена. Музеї – у великій пошані, а вандалізм, до якого опустилися ми, вважається ганебним. Сінгапурці пишаються, що у тому ж «Лонг Барі» свого часу бували Хемінгуей і Томпсон, що тут, на океанському острові, ці видатні письменники писали свої безсмертні творіння, що й Кіплінг не шкодував доброго слова про маленьку й водночас велику країну Сінгапур. Бо велич вимірюється не виглядом кулака, потужністю біцепсів, зростом чи обхватом талії, а силою доброти, вагою гідності, красою благородства, розмахом порядності, відповідальністю за кожний крок на цій землі, даній нам не у власність, а лиш в оренду на строк, названий життям.

Олексій ГОРОДНИЙ.

Володимирецький район